ЗЕРНИНА У КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ

Отак і живу між двома світами…

Петро Яцик

Рідкісна, блискуча життєва кар’єра: селянський син з України став на канадській землі мільйонером. Сягнув вершин успіху та благополуччя, здолавши чимало несприятливих для нього обставин. Адже судилося йому в двадцять сім років починати в чужому краю своє життя заново, як мовиться, з чистої сторінки. І не мав він тоді нічого, крім власних рук та світлої голови.

Сьогодні, з вершини успіху й багатого життєвого досвіду, йому добре видно на всі боки. Він оглядає перейдений шлях, осмислює все те, що допомогло йому стати тим, ким він є.

Я певен, що досвід видатного бізнесмена, його конструктивні життєві настанови, успішно перевірені щоденною практикою, знадобляться всім тим, хто за його прикладом почуває в собі зухвалість і силу, аби відмовитися бути бідним і стати господарем своєї долі.

Найлегше оповісти факти цієї цікавої біографії. На моє переконання, мислячу людину вони теж багато чого навчать, бо за ними вгадується логіка вчинків, окреслюється пунктир характеру. Важче проаналізувати все це життя в контексті не тільки побутування української еміграції в Канаді, а й особливостей її ділового світу, де Петро Яцик почувається, мов риба у воді, в своїй органічній стихії. Але без такого аналізу розуміння механізму успіху видатного бізнесмена буде неповним, оскільки перед нашими очима постане тільки те, що лежить на поверхні й через свою самоочевидність не вимагає додаткових коментарів.

В будь-якому успіху є не тільки технологія його досягнення, а й психологія людини, що його здобуває (або через цю свою психологію не здобуває). Для польоту, як відомо, потрібно двоє крил. Однокрилий політ уявити важко. «Багаті люди не схожі на нас з вами»,— сказав свого часу американський письменник Скотт Фіцджеральд, маючи на увазі передовсім їхню психологію. Тому в розповіді про Петра Яцика ніяк не обминути й суто психологічних нюансів, з яких і складаються його стосунки з людьми і взагалі — зі світом, де йому судилося жити й здобувати успіх, лишаючи на шляху до нього багатьох позаду. Психологія лідера — один із загадкових феноменів лідерства. Наука успіху — не тільки наука як робити, а і як жити, аби нерозумними вчинками не перекреслювати зроблене.

Я запрошую читача подумки ступити в Яцикові сліди і перейти той шлях, який привів його до успіху. Й, уявно долаючи цей маршрут, пам’ятатимемо доречну тут сентенцію філософа: «Суть не в тому, щоб якнайшвидше прийти до мети подорожі, а в тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі»…

— То це ви — пан Яцик? — запитав я високого, поставного чоловіка з сивою чуприною.

— Я,— глянув молодооко й усміхнувся доброзичливо.

— А я гадав, що побачу безнадійного патріарха.

— Багато людей бачать те, що вони хочуть бачити.

— На знімках в українській пресі ви — трохи інший…

— Який же?

На знімках у газетах він — аж надто статечний, чи то пак, респектабельний. А може, таке відчуття створювалося через те, що я тоді ще не бачив його самого. А тут одразу ж відчув у ньому особливість, яку важко передати фотографіям,— від нього враз війнуло рідкісною внутрішньою силою. Статичне враження від фотографій — і так не дуже виразне — геть потьмяніло перед цим дуже живим у кожному впевненому жесті чи іронічному зламі брови чоловіком.

— Який? — перепитую, аби мати трохи часу, щоб знайти точне визначення враженню, але, так і не знайшовши його, відповідаю приблизно: — Не дуже на вас схожий.

— Може бути,— відповідає він, думаючи про щось зовсім інше.

Мій приятель Олександр Харченко, добра душа і відомий журналіст, напружено роздумує, як би схилити пана Петра Яцика до ближчого знайомства зі мною, оскільки ця випадкова зустріч у домі Прокопа Наумчука — випадковий епізод, а так зване знайомство — звичайна данина етикету. Вийшовши звідсіля, Яцик може відразу ж забути гостя з Києва.

Але доки Олександр сушить собі над тим голову (він уже, здається, й зібрався щось таке сказати), пан Яцик несподівано пропонує:

— Поїхали до мене вечеряти. Хто б відмовився?

їдемо. Перебираю в пам’яті, що я знаю про Петра Яцика: бізнесмен, меценат, чоловік своєрідного характеру (це під впливом полярно протилежних характеристик, які давали йому різні люди); має дружину, трьох доньок…

Мізерно мало, щоб скласти більш-менш докладне уявлення про людину.

— Він буває крутим чоловіком,— каже Олександр. Ми вдвох їдемо його машиною. Яцик — своєю. Трохи перегодом Харченко додає:

— Але має на те право — ніхто тут стільки не зробив для української освіти.

А мені раптом згадалося те рідкісне відчуття спокійної

доброзичливості і внутрішньої сили, що пішло потужною хвилею від нього у передпокої дому, де ми випадково зустрілися. І я подумав: так, я не знаю про Петра Яцика майже нічого, але, здається, збагнув одну з найголовніших особливостей цієї натури. І вже ніхто ніколи не переконає мене в тому, що його не можна назвати сильною, вольовою індивідуальністю. Та, зрештою, слабак ніколи не досяг би того, чого досяг він. Отже, мене опановує впевненість, що я не помиляюся.

Машина в’їздить у просторий двір перед великим двоповерховим будинком, що нагадує витвір мистецтва.

Я вражено дивлюся на нього, а Олександр, перехопивши мій погляд, лаконічно пояснює:

— Панові Яцикові не можна мати гірший будинок. Адже він — будівельник…

Логіка переконлива. Але ж часто буває й так, як сказано у відомій українській приказці про те, що чоботар без чобіт ходить. Хоча то — «домашній» досвід, а тут — інший світ, інші люди, інша ментальність. Той досвід мало що зможе пояснити в Канаді. І в цьому я не раз згодом переконувався.

Господар уже вдома.

Привітним жестом запрошує заходити.

Дружина гостює на різдвяних святах у мами в Едмонтоні. Повідомивши нас про це, Яцик каже, що зараз зготує вечерю.

На мою пропозицію про допомогу махнув рукою:

— Я сам.

— Можна, я почну свої мемуари з такої фрази: «Мільйонер готував мені вечерю…»?

— Можна, якщо вам так хочеться.

Потім обережно відсунув убік порцелянового чайника.

— Обережно, не розбийте,— сказав з усміхом.— Він дуже дорогий — коштував мені п’ятнадцять тисяч…

— Доларів?

— Так.

Не вірив власним очам: звичайна річ просто не може мати такої фантастичної ціни. Запитливо глянув на нього.

— Це сталося так,— розповів Яцик.— Один наш митець захотів організувати виробництво таких речей. Кинувся до банку за кредитом, а там йому кажуть: хтось повинен узяти на себе обов’язок гарантії…

— І ви виступили гарантом?

— Так.

— А він не зміг кредит повернути?

— Так, не пішло в нього підприємництво.

— Отже?..

— Мені довелося внести за нього ті гроші, — відповів і знов усміхнувся несподівано бадьоро — так, начеб не він виплатив за когось гроші, а хтось виплатив за нього.

…Пізніше, сідаючи до столу, я боявся на чайник навіть дихнути. Ні, господар ним анітрохи не дорожив. І ту історію оповів як звичайний життєвий курйоз, а не як застереження бути дійсно обережним з цією річчю. Але чайник справді викликав у мене майже побожний острах.

Доки Яцик клопочеться з вечерею, оглядаю дім: добротні антикварні меблі дібрані з великим смаком, зручні, вони служитимуть ще тисячу літ (їх можна виставляти і в музеї). Багата бібліотека, в якій зосереджено здебільшого видання енциклопедичного характеру й мистецькі альбоми. Колекція живопису й графіки: Васильківський, Левченко, Їжакевич, Бурачек, Гніздовський, Патик… Є й полотна канадських художників, китайських. Усе це надає величній і просторій оселі особливої емоційної атмосфери, затишку. Пізніше я переконався: в такому домі справді приємно жити.

Якщо не знати роду занять Петра Яцика, то в розмові з ним важко відразу вгадати бізнесмена. Він може цікаво аналізувати творчі біографії і мистецтво Олександра Архипенка, Василя Курилика, Никифора Дровняка, має справді оригінальні міркування про Євгена Маланюка чи Тодося Осьмачку, охоче говорить про особливості різних етнічних масивів Канади, може перевести будь-яку тему в філософську площину, щоб одразу ж сипонути несподіваними парадоксами. 1 в тій стихії почувається звично, бо щедро надарований нетрадиційним поглядом на речі, а також отією невситимою допитливістю, яка змушує шукати у всьому самої суті, наполегливо продиратися до неї крізь частокіл поверхових уявлень і звичних стереотипів. Яцик не сприймає сліпо на віру загальноприйняту думку. Він неодмінно піддає її аналізові, препарує,

виважує на терезах логіки й іронії. Він мусить сам допевнитися в справедливості її. Гадаю, що в цьому — теж одне з пояснень його підприємницьких здобутків, бо саме та особливість характеру дозволяє Яцикові знаходити найраціональніші методи ведення повсякденної справи й досягати у ній успіху.

Вже за першого знайомства він ущент зруйнував мої уявлення про бізнесмена як про обмежену людину, котра нічого, крім свого бізнесу, не знає і знати не хоче. Навпаки — його духовний портрет нічим на те не схожий, бо за ним стоять і знання, і серйозна людська культура.

Недавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Посадили, якщо це можна так назвати, його там, де панує стан невагомості. Тобто випустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьорі паростки. Того, що сталося, космонавти не передбачили. Паростки збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й грунту, вони поповзли назад у зернини, а потім із середини розірвали їх.

Цей факт мимоволі спроектував ся на біографії українських емігрантів. Очевидно, декого з них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Один із таких трагічних прикладів мені постійно стоїть у пам’яті. Це — гнаний демонами страху й переслідування поет Тодоса Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, позбавлений відчуття живлющого грунту й рідного тяжіння, він загинув, мов те зерно в космосі.

Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. Довкола зерна об’єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор — суб’єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших — ні.

У Яцика — вистачило. Адаптація в новому середовищі минула загалом безболісно, без помітних втрат. Він стояв на землі. Його внутрішня сила допомагала силі земного тяжіння.

Наполеонові належить такий парадокс: «Кожна битва виграється чи програється ще задовго до початку її».

Він належить до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і що ця людина, ба навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися якимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, само зосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всякі обіцяння й запевнення, але вже пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало (шкода, що ця обов’язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує).

Вже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине тільки, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічно-карикатурні риси, як розхристаність душі, безвідповідальна й пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення. Це б нагадувало будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було затрачено і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності тим, які це мають.

Передумуючи його багате на складні перипетії життя, я не раз допевнювався: він — людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних для нього ситуацій, а навпаки — змобілізовується, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об’єктивно зберігається шанс виграти, — але він уже “опустив у безнадії руки. Яцик же не припускає й думки про капітулянтство. Він бореться до кінця, прагне скористати кожен — бодай і найменший — шанс. 1, певно, саме тому здебільшого перемагає.

У цій життєвій історії мені найменш хотілося б впадати в монотонну дидактику й читати абстрактні лекції на теми Петра Яцика. Прагнеться передовсім збагнути своєрідність духовної еволюції цієї особистості, оголити механізм його підприємницької діяльності, окреслити широкомасштабність меценатства, якому немає жодної аналогії в сучасному українському світі, а також оповісти про визначальні самонастанови Яцика в його стосунках з дійсністю, де є особливо важливі для нас, українців, уроки і реалістичного, і рідкісно творчого підходу до життя. Але в цій розповіді не обійтися і без моментів узагальненого плану, які допомагають концентровано виразити суть небуденної людської особистості. Як відомо, про одне й те ж явище можна поінформувати і його стислою формулою, і конкретною, точною деталлю. І в обох розрізнених випадках мети буде досягнуто лише почасти — краще поєднувати їх, подаючи два виміри явища: узагальнено- конспективний і рельєфний, органічно деталізований «зріз» того чи того важливого в біографії підприємця і мецената епізоду.

Отже, Петро Яцик — здалека і зблизька.

Яскравий індивідуум суспільства — і жива, конкретна людина.

Хочу розповісти про те і про те, щоб уникнути однобічної схематичності зображення.

З цією ж метою в своїй розповіді надаватиму слово й іншим людям, а також самому Петрові Яцику, послуговуватимуся його коментарями різних життєвих явищ і проблем. Як відомо, людина, говорячи навіть про щось од неї далеке, значною мірою говорить тим і про себе.

А ще в цій розповіді не уникнути шляху від життєвого й інтелектуального обрію самого Петра Яцика до наших загальноукраїнських обріїв. Це — та дорога, в якій можна спостерегти справді багато. (Якщо дивитися без міфічно-патріотичних перебільшень та перечулень, а спокійно-тверезим поглядом людини, яка хоче докопатися до суті речей). І — в зовсім несподіваному світлі.

Мені пощастило бути поряд з ним півтора місяця. Спостерігав його в різних ситуаціях, поступово відкривав нові грані цього цільного характеру.

Ось Яцик, як завжди, внутрішньо зібраний, спокійно зосереджений на тільки йому відомих думках, перед дев’ятою ранку (точність — годинник можна звіряти!) відчиняє двері канцелярії фірми. Рівний у стосунках з працівниками (за весь час я так і не помітив у ньому різких перепадів настрою), він чимось нагадує досвідченого капітана корабля, який, добре знаючи навігаторську справу, маршрут і вірячи в свою команду, впевнено веде судно до мети.

Просторий кабінет на другому поверсі. Фотографії доньок і внуків перед очима. Традиційна вранішня кава. Телефонні дзвінки. Стосик свіжої пошти (листи до фундації, ділові папери, англійські й українські газети, політичні й економічні журнали…) — усе це перегляне впродовж дня, важливіше відкладе на потім, щоб ознайомитися докладніше. Відвідувачі. Часом найнесподіваніші, оскільки бізнес, як відомо, справа вельми багата на непрогнозовані повороти.

Я бачив, як він веде ділові переговори. Незмінно доброзичливий, уважно слухає слова тих, хто забажав цієї зустрічі, а його зосереджено-непроникне обличчя не виказує думок, які народжуються у відповідь на ті слова. Можливо, він спокійно аналізує те, що може стояти за словами, оскільки, як людина конкретна, легко знаходить найкоротшу дорогу до суті. (Мені здається, його важко заплутати в хащах багатозначних фраз). Лиш інколи обличчя йому проясніє усміхом, коли кине дотеп чи лаконічний коментар.

Не поспішає негайно давати відповідь навіть тоді, коли” є спроба спровокувати його до цього. Він ще не раз передумає почуте, виважить на терезах логіки й досвіду і лиш по тому прийме, рішення. Хаос чи поспіх у прийнятті рішень несумісні з ним. Принаймні я цього не можу уявити. Яцик у моєму уявленні — це спокійний аналіз («калькульований ризик» — не випадковий його вислів) і рішення — як його логічний підсумок.

Ось Яцик, по-домашньому зодягнений, клопочеться біля басейну чи квітів на крихітних охайних клумбах. З усього відчутно, що він любить свій дім, який мовби виступив з лісової гущавини за ним ближче до вулиці й назавжди завмер на тому місці; любить свій просторий двір, облямований зеленими килимами традиційних тут газонів.

У такі хвилини він видається абсолютно відстороненим од мирської суєти, цілковито зосередженим на тій нескладній роботі. Спостерігаючи за ним, навіть можна було подумати: як уміє переключати свою увагу від щоденних бізнесових клопотів. Але згодом Яцик казав: нарешті до мене прийшло рішення. Виявляється, дрібні побутові заняття не тільки приносять йому задоволення можливістю трохи розслабитися, поспостерігати за життям природи (а вона ж — у його дворі!), насолодитися простотою, а й дають дорогоцінну змогу нехапливе передумати всі ті проблеми, що обступають підприємця щільною стіною майже день при дні. Як, скажімо, і письменник чи художник, він працює навіть тоді, коли, власне, не працює. Тобто — не сидить за робочим столом у канцелярії, як мовиться, не перебуває безпосередньо при виконанні обов’язків.

Ось він — на котеджі (так називаються тамтешні дачі) косить траву чи обрізає гілля дерев. По-спортивному одягнений, цілковито поглинутий роботою, анітрохи не нагадує благополучного бізнесмена. До нього приходить сусіда. Починається розмова про українські справи. Спершу вона тече мирно — йде обмін новинами з Києва. Далі (коли мимоволі починаються узагальнення почутої інформації) Яцик, оперуючи спостереженнями природи українського характеру і новими фактами, знову говорить про наболіле: ми не хочемо ставити перед собою завдань здобувати найвищі вершини, ми задовольняємося пересічними досягненнями; де наші банки? де велетенські виробничі корпорації? де наш бізнес міжнародних масштабів? де, зрештою, національне примирення в ім’я вільної, незалежної України? Градом сиплються різкі й дошкульні слова. Співрозмовник або намагається кволо щось заперечити, або мовчить, не маючи аргументів. (Потім він мені сказав про Яцика: «Великий патріот і меценат — мільйони дав на українську справу,— але дуже різкий на слово й гордий, якби не це — у нас би його на руках носили…»

І саме в тому я дозволив собі трохи засумніватися, бо тут, як і скрізь поміж нашого брата, не дуже схильні вибачати життєвий успіх і популярність). Ось він, то глибоко зосереджений, то іронічно усміхнений, відповідає на запитання журналістів. Має нагоду сказати про найголовніші свої життєві самонастанови, поділитися спостереженнями про роль української еміграції для української справи. Відзначаючи заслуги її в збереженні національної ідентичності, докладно говорячи про справи громад, церкви, просвітніх інституцій, як завжди, ставить принципово важливі, глобальні за масштабами проблеми стосунків українства зі світом, конкретизує те на різних прикладах. І знову все зводиться до ключового моменту: ми здебільшого прирікаємо себе на роль робочої сили в чужих руках, під чужим керівництвом і традиційно звинувачуємо за цю невиграшну роль когось іншого, хоча нам треба визнати тут свою ж вину.

Петро Яцик:

Наша еміграція псує багато енергії, часу, грошей, паперу на так звані політичні суперечки. Красномовство заступило зміст поняття «політика». Навіть не питаємо себе, яка політика. Міждержавна, державна, провінційна, регіональна, шкільна, церковна, економічна чи яка інша?!

Засобів до роблення правдивої політики еміграція не має. Можна лише координувати групову політику. При помочі освіти можна підносити інтелектуальний рівень, включно з піднесенням рівня координуючих чинників. Нормально на провідника ця група що кілька років вибирає кращих людей з-поміж себе. Якраз через брак піднесення інтелектуального рівня наших груп вони залишилися із старими, примітивними не провідниками, а відумираючими монархами. Ще більше нещастя в тому, що цих груп так багато. У 1963 році на приїзд нашого Блаженнійшого привіт для нього склали 167 організацій міста Торонто. Переглянувши той реєстр, я собі подумав: якби з якоїсь причини 160 тих організацій з їхніми головами перестали існувати, чи була б з того користь чи шкода для України? По деякому часі я погодився, що це була б тільки користь, бо залишених сім організацій мали б добрих, талановитих, добре платних людей, які керували б громадським життям. Не було б стільки жебранини, продажу квитків, банкетів. Тих сім, роблячи конкретну працю, не мусили б витрачати енергії на суперечки 160-х, на докази, хто з них кращий гіпокрит, називаючи сьогодні свою діяльність українською політикою…

Змагання до висот є одиноким здоровим оправданням на існування. Змагання за життя є одиноким реальним оправданням життя.

Ті люди чи народи, які нездібні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, тратять право на життя і відумирають. Саме говорення про змагання не є, по суті речі, змаганням. Від кожного з нас особисто залежить, який приклад з обох названих виявів ми виберемо; що досягнемо.

Бо тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні у країнах нашого поселення, як також і на рідних землях…

Те, що Яцик говорив понад десять років тому, анітрохи не втратило своєї актуальності й сьогодні. Коли він нагадує про це, в його голосі немає жодного натяку на торжество, що так часто буває в людей, які пишаються своєю прозірливістю і не втомлюються всім нагадувати: бачте, я не помилявся І Яцик хотів би помилятися, коли висловлює докори на адресу своїх земляків, він справді зрадів би, допевнившися, що помиляється. Йому не потрібні лаври Кассандри. Йому потрібні благополуччя й процвітання українства в його рідній державі. Аби це досяглося, Яцик сприйняв би те як найбільше особисте щастя.

Ось він, веселий і приязний до товариства, оповідає гуртові людей у домі пані Марії Голод про свої молоді роки на канадській землі. Дотепні історії з несподіваними комічними ситуаціями так і сиплються з нього. То згадує, як з небіжчиком Романом Голодом і незмінним Богданом Бігусом упродовж доброго десятка літ ходив колядувати (всі наколядовані гроші передавали в фонд «Енциклопедії Українознавства»). Володіючи артистичним хистом, уміло шаржує своїх співколядників, легко відтворює їхні жести, міміку, інтонації, переповідає сюжети тодішніх пригод. 1, дивлячись на нього, життєрадісного, сповненого енергії та оптимізму, ніяк не можеш повірити, що йому вже повернуло за сімдесят. Згадуєш десь чуте: «Людині стільки років, на скільки вона сама себе відчуває». Не випадково Яцик якось мовив про одного свого сусіду, молодшого за нього, може, на п’ять-шість літ: «Безнадійно старий чоловік»,— маючи передовсім на увазі не календарну різницю свого і його віку. Чоловік був якийсь геть обважнілий, апатично-млявий; він, сказати б, капітулював перед життям, емігрував з нього в розмови про своє здоров’я, в нарікання на свою долю і долю народу, в звичайнісіньке неробство. Цього Яцик і не приймає, і не хоче розуміти.

Це — не для нього.

Це — не з його життєвої пісні.

1988 року його в Канаді розшукав конверт з України. Шановний Петре, дорогий сусіде!

Вирішив написати Тобі коротенького листа, бо ж не можу мовчати далі, коли невимовна радість за Тебе рветься назовні. Не уявляєш собі, Петре, скільки радості приніс Ти мені, та й не лише мені одному, а всім, кому не байдуже все рідне.

Не уявляєш собі, Петре, до чого вдячний Тобі за все, до чого гордий за Тебе. Адже не часто такі хвилини трапляються в житті.

Хто б міг передбачити 50 літ тому, що з-під солом’яної, прокуреної димом, обшарпаної бойківської стріхи у широкий світ вийде людина з такою величчю душі. Це ж неповторний факт. І хіба ж може зубожіти батьківська та прадідівська нива тоді, коли не перевелись ще такі фундатори-плугатарі!.. Не заросте вона бур’яном, не стане пустирем…

Низький, доземний уклін Тобі, Петре…

Прочувши з преси про добротворчі Яцикові діяння, обізвався до нього аж із Кривого Рогу Ігор Костишин. Той лист став своєрідним мостом, що з’єднав береги часу, між якими пролягло кілька десятиліть. Світ виявився не таким безмежним, як видавався він, коли між Канадою і так званим соціалістичним табором існувала непроглядна залізна завіса, що за нею губилися не тільки люди, а й навіть імена, лишаючись жевріти десь аж на самісінькім споді пам’яті небагатьох. До нього щодалі частіше озивалися люди з тих безмежно далеких, поглинутих минулим днів. І це свідчило: у світ прийшли благовісні зміни, що матимуть найбезпосередніше відношення до України, до його з нею стосунків. Він може назвати себе щасливим, що дожив до цих днів, став дорогим і бажаним гостем у рідному краю, що тепер може послужити українській справі не лише на еміграції, а й там, удома; ще раз переконатися: його праця — не намарна.

Можливо, саме в ті дні він не раз подумки знову проходив увесь свій шлях од батьківського порогу й аж до вершин канадського бізнесу. Людина просто не може не згадувати все, що з нею було, інакше вона просто перестане бути собою.