«ЯКБИ ВИ ВЧИЛИСЬ ТАК ЯК ТРЕБА…»
Якщо ми не дамо йому (народові) засобів і способів вчитися на своїй мові — він стане вчитися на чужій і наша народність згине…
Микола Костомаров
Я не раз казав у Канаді, повторю й тут: українському народові потрібні черевики, хліб, одяг, дороги, книги, а провід дає йому в основному лише гопак, бідну літературу і думає, що будує Україну. Мені болить, мене злить — доки ми будемо такі нереальні?
Петро Яцик
Щойно він усміхався й оповідав комічні історії, але при зміні теми його обличчя враз суворішає, а в тоні з’являються рішучі ноти.
— Наші великі досягнення в науці? Щось я їх не бачив, а світ про них не чув! Де, скажімо, українські Нобелівські лауреати?!
Він веде далі, очевидно, відповідаючи своїм опонентам у багатолітній дискусії:
— Світ нас не знає — і правильно. Бо що ми таке видатне звершили, аби удостоїтися честі його якщо не визнання, то бодай знання про нас? Росіяни хоч імперію велетенську створили, а ми тільки співаємо тужні пісні про свою колишню велич і про те, що запануємо в своїй сторонці… Не запануємо, якщо так і далі житимемо! Бо не «згинуть наші воріженьки», бо «наші воріженьки» — і то найбільші! — в першу чергу ми самі. Ми вигадали про себе прекрасний поетичний міф, ми ним приколисали себе і не хочемо палець об палець ударити, щоб стати справді великою нацією в цьому світі.
Я спершу пориваюся хоч щось заперечити йому на зразок: «А ми ж уже нарешті державу маємо!», але відразу ж розумію, що наражуся на іронічний випад: «І дуже сильну державу?!»
Нестримний в ескападах на адресу українського національного характеру, дошкульно- глузливий, коли йдеться про нашу манію величі, послідовно критичний у поглядах на українську історію, а особливо ж сучасність, Яцик усе ж оптиміст, бо вважає, що в нас є шанс вивищитися в світі, стати тим народом і тією державою, які заслужать авторитет і повагу всіх. Він не боїться стверджувати: «Вірю не просто у відродження, а в месіанство нашого народу!»
Але неодмінна передумова руху по висхідній — тверезий, нещадно самокритичний погляд на себе, скрупульозне дослідження всіх больових точок державного організму і наука, наука, наука (як Наполеон казав: «гроші, гроші, гроші). Бо наука теж, за Яциковою класифікацією, є силою чи ту силу породжує.
Наука, освіта, культура — ось що щедро підтримує Яцик-меценат.
З ними він пов’язує сподівання на піднесення нашої ролі в світі й благополуччя в усьому вкраїнському домі.
За його словами, попервах він у Канаді був стриманий на пожертви, бо не мав з чого давати. Жив думкою, що спочатку треба себе матеріально забезпечити, належно
розгорнути свою справу, а вже згодом можна подумати над тим, щоб дати щось іншим. Одне слово, філантропізм можливий тільки тоді, коли досягне висот власного благополуччя. Але він швидко переглянув таку самонастанову. Перший помітний благодійницький жест — тисяча доларів на видання українського букваря для «Рідної школи», автором якого була Марія Дейко (на той час для нього поважна сума, адже Яцик тоді ще не став справжнім Яциком, він лише починався). Після того вже регулярно давав гроші на видання книг і різні фонди.
Рядки з дослідження «Петро Яцик, український меценат», що належить перу Василя Вериги, конкретизують ще одну сторінку його біографії: «Беручи до уваги несприятливі економічні обставини українців у Бразилії, в 1970-х роках Яцик подарував більше 2 000 доларів на будову української католицької церкви в місті Куритибі у штаті Парана, а в 1989 році допоміг фінансово в публікації шкільних підручників української мови для початківців із португальсько-українським словником. В 1988 році П. Яцик подарував 2 500 доларів на видання книжки португальською мовою «Тисячоліття християнства в Україні» (щоб спростувати в Бразилії неузасаднені російські претензії до українського тисячоліття). Аби допомогти незаможним українським дітям Бразилії навчатися в середній школі у Прудентополісі (Парана), українці будували для них бурсу, на яку Яцик подарував 5 000 доларів, а інших 5 000 — на українську католицьку церкву в Куритибі (штат Парана)… Всі його пожертви на різні релігійні, культурні, виховно-освітні, ба навіть на політичні українські цілі в Бразилії можна заокруглити цифрою ЗО 000 доларів».
З-поміж усіх книг, яким Петро Яцик допоміг з’явитися у світ, він любить згадувати про дві.
Перша «Українські канадці», яку написав колишній сенатор професор Павло Юзик. Він звернувся до Товариства бізнесменів-професіоналістів з проханням про допомогу коштами для видання. На одному з засідань Товариства і зайшлося про те. Дехто відразу ж категорично замахав руками: «Книжок українських авторів ніхто не читає, нічого їх і видавати — все одно припадатимуть пилом на полицях. Марно викинемо гроші».
Петро Яцик у відповідь на ці ламентації діловито за-
питав: «Чи хтось читав рукопис пана Юзика?» Звичайно ж, ні. «Як же можна судити про потрібність чи непотрібність наукової праці, не знаючи її?» — вже з докором мовив Яцик і попрохав дати йому рукопис «Українських канадців». А воднораз наполіг, аби Товариство не приймало ніякого рішення, доки він не прочитає.
Прочитав і прийшов до висновку: потрібна й важлива книжка. Вона дає законний грунт під ноги українцям у Канаді. Професор Юзик мовою статистики довів, що п’ятсот тисяч наших земляків культивували в цій країні більшу територію прерій, аніж п’ять мільйонів англійців чи п’ять мільйонів французів.
На наступних зборах Товариства Яцик рішуче сказав: «Цю книгу треба видавати».— «Ми не маємо грошей!» — знову правили своєї і нічого не слухали вперті люди. «Якщо Товариство не має для цього ніяких коштів, то я дам свої. Вірю, що книжка розійдеться. Зароблю — то буде моє, втрачу — то я втратив»,— рішуче, з викликом сказав він. І коли вони зачули про можливий заробіток, то відразу ж похитнулися в своїй категоричності, виділили дві з половиною тисячі доларів.
Книжка Павла Юзика справді мала розголос і дала моральні права громадянства українцям у Канаді, її, до речі, перекладали різними мовами. Це було одне з тих нечисленних видань, у якому люди інших національностей читали щось добре про українців. Згодом прем’єр-міністр Канади Малруні, будучи в Києві, говорив похвальні слова про наших земляків у справі розбудови Канади, впевнено оперуючи цифрами з книги Павла Юзика. На врочистому прийомі в Маріїнському палаці серед небагатьох був тоді і Петро Яцик. Чи й варто казати про те, як зі сльозами на очах він слухав ті місця з промови Малруні? Це були майже цитати з книги професора Юзика.
Другу книгу написав теж українець з Канади, комуніст Іван Коляска. Він поїхав в Україну на навчання. Поїхав твердо переконаний, що український народ живе в добрі й щасті, успішно розвиває культуру і т. ін. Але дійсність, з якою там зіткнувся, вщент розвіяла його ілюзії. Він побачив тотальний наступ русифікації, планомірне й послідовне знищення української мови. Коляска, повернувшися до Канади, про все те написав, оперуючи багатьма страхітливими фактами.
Але хто дасть кошти на видання його книги? «Товариші по партії»? Для них він тепер — безнадійний ренегат. Бандерівці або мельниківці? Для них він і далі комуніст, ідейний ворог.
Якогось дня приїхав до Яцика Богдан Бігус із Іваном Коляскою. «Допоможи йому видати книгу»,— каже Бігус. Яцик попрохав Коляску розповісти подробиці баченого в Україні. Потім зажадав прочитати рукопис.
«Хоч я народився в Канаді, але Україна — рідний край моїх батьків — завжди мене притягала й чарувала. Пильне читання радянських видань переконало мене, що Україна, вільна республіка у добровільному союзі, втішається якнайширшою свободою для розвитку своєї мови, культури і звичаїв,— писав у вступі до книги автор.— У 1963 році прийшла нагода, якої я чекав чимало років: можливість учитися в Україні. У серпні того року я виїхав до Києва з надією ознайомитись із країною моїх предків, пізнати її виховну систему, яку я вважав кращою від канадської, і продовжувати вивчення української мови, літератури та історії у славному Шевченківському університеті».
Але повсюдно в столиці України Івана Коляску зустрічала російська мова, що владно панувала в державних установах, у вузах, магазинах і на вулицях. «Партійна пропаганда, що самі неросіяни бажали злиття всіх мов в одну, виявилася непереконливою. Щоденний досвід суперечив офіційним виясненням: всюди в Києві були докази тиску з метою накинути російську мову. До того долучились і мої особисті спостереження та переживання. Багато росіян, з якими я стикався, виявили одверте презирство, тому що я розмовляв українською мовою. Інколи бували навіть образи. Поволі з болем прийшло усвідомлення, що те, що я підтримував як зразок справедливости, в дійсності було найгіршим зразком національного гноблення. Зудар із правдою стурбував і пригнобив мене аж до захворіння»,— розповідав автор у книзі «Освіта в Радянській Україні».
Коляска зібрав величезний фактичний матеріал. Він наводив кількість ясел та дитсадків із російською та українською мовами, шкіл та професійно-технічних училищ, вузів і національний склад студентів у них, проаналізував закони про освіту й реальну практику її, незліченну кількість інструкцій директорам навчальних за-
кладів, тематичні каталоги різних видавництв й багатьох відповідних довідників. Його висновки народилися не на порожньому місці. Тим більше, що він сам не хотів спочатку їм вірити.
Яцик прочитав рукопис і допевнився: книжка вкрай потрібна, бо вона розвінчує гучно поширюваний міф про нечуваний розквіт української культури й мови в СРСР у той час, коли вони насправді близькі до загибелі. Допоміг Колясці видати книгу, яка була написана англійською, а тому стала приступною в Канаді для всіх. Поява «Освіти в Радянській Україні» нагадувала вибух бомби.
До речі, неймовірна свистопляска піднялася у відповідь на книгу Івана Коляски в українській радянській пресі. Не можу втриматися від спокуси ознайомити читача з прийомами комуністичної полеміки.
«Джону (це щоб було образливіше: своїм вчинком він, мовляв, показав, що не гідний носити ім’я Іван.— М. С.) Колясці, який галасує про «насальницьку русифікацію», невтямки, що народи Радянського Союзу добровільно, з любов’ю і повагою вивчають російську мову, як засіб міжнаціонального спілкування і взаємного ознайомлення з досягненнями науки, техніки, культури і мистецтва… А Дж. Коляска цинічно твердить, ніби поширення російської мови серед національностей СРСР призводить до «витіснення» національних мов». «Ні, як би не шаленіли імперіалістичні гнобителі, як би не вправлялись наклепники усіх мастей і рангів, але правди про Радянський Союз, про Радянську Україну їм не приховати. Немає в світі такої сили, яка могла б збити український народ на манівці. Керуючись настановами і заповітами геніального вчителя трудящих В. 1. Леніна, український народ, разом з російським та іншими братніми народами СРСР, навіки визволився від буржуазно-поміщицького ярма, від соціального та національного гніту, створив свою вільну державу і впевнено крокує назустріч комуністичному майбутньому».
Ось так, як мовиться в народному прислів’ї: «На городі бузина, а в Києві дядько». І цю абракадабру в журналі «Радянська школа» підписала група людей з високими науковими ступенями.
Отака вийшла історія після того, як Яцик підтримав Коляску.
До речі, Яцик згадує, що після того, як Коляска опублікував свою книгу, він захворів і перебував у лікарні. Отець Даниляк, також народжений у Канаді українець, захотів зустрітися з Коляскою і попрохав Яцика познайомити їх.
І ось вони в лікарні. І заговорили між собою легшою їм мовою — англійською.
«Я відсторонився від них і подумав: «Якщо письменник, канадієць, говорить у Канаді до іншого канадця англійською про Україну та її справи, то такий народ не може винародовитися…»
Яцикове добродійництво зводило його з багатьма людьми, з якими, здавалося б, ніколи не могли перетинатися життєві шляхи бізнесмена, оскільки вони поглинуті зовсім іншими сферами життя. Він повсякчас виходив поза свої традиційні для підприємництва клопоти й допомагав розв’язувати чужі проблеми.
Таких цікавих епізодів чимало в його меценатській біографії. За кожним — людські долі, психологічні колізії, виразні соціальні подробиці, з яких і складається «біографія» часу, а також значною мірою і його життя, оскільки в ньому — поряд з бізнесом — дедалі більше місце посідає наука.
Кілька років тому директор Канадського інституту українських студій (скорочено КІУС), що належить до складу Альбертського університету в Едмонтоні, Богдан Кравченко давав інтерв’ю кореспондентові журналу «Україна».
Коли Кравченко сказав: «Наймолодший у нас Осередок українських історичних дослідів імені Петра Яцика…», у кореспондента вихопилося розгублене: «Я щось не пригадую такого вченого… » І тоді директор інституту пояснив: «Так, ця людина невідома в науці. Вона просто видатний бізнесмен, який дав на добре діло цілий мільйон доларів. До цієї суми наш уряд, за узвичаєним правилом, прилучив ще два своїх мільйони. І от ми використовуємо для своєї роботи відсотки від тих вкладень… Гадаю: й поважним науковим інституціям часом треба прибирати імена не лише вчених і поетів, а й тих добродіїв, які жертвують власні грошові збереження для дослідів…»
Звичайно, в будь-якому діянні людському все можуть пояснити мотиви, якими людина керується, а також логіка її думок, що й привела до початку тих діянь. Цієї
теми я вже побіжно торкався попереду. Але, гадаю, концентровано відповідь на такі запитання може дати уривок з інтерв’ю Петра Яцика, опублікованого вісім років тому на сторінках торонтського «Нового шляху».
Ось найголовніші міркування мецената:
«Світлої пам’яті митрополит Андрей Шептицький видавав великі гроші зі свого майна на сиротинці, публікації книжок, бібліотеки, надавав стипендії студентам, помагав будувати школи і навіть деякий час удержував підпільний університет. Розуміючи, що церква — це люди і віра у Бога, а не церковні мури, він роздавав свої гроші на людей і науку, не збудувавши ані однієї церкви. Не менше дбав про науку світлої пам’яті кардинал Сліпий. Його можливості на еміграції були значно менші, але він також ішов слідами свого попередника.
На жаль, не знаю нікого з інших наших еміграційних церковних діячів, який ставив би українську науку понад рівень своєї парафії.
Я справді був здивований, коли прочитав у детройтських «Українських вістях», що ми, українці на еміграції, видали за тридцять п’ять років 482 мільйони доларів на церкви і церковні проекти і лишень 5 мільйонів на університетську науку.
Тому, що священики мають доступ до багатьох людей, я кожної неділі також даю свою лепту на свою церкву, але у значно меншій мірі, як на сиротинці у Бразилії, а 90% віддаю на наукові установи, як Гарвард чи «Енциклопедія Українознавства».
Енциклопедії і Гарварду він віддав не тільки кошти.
Він віддав їм багато душевних сил.
ОТЖЕ, «ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА» У ЙОГО ЖИТТІ
Вже пізніше — і з іншого приводу — він писав у своїй статті «Втеча від дійсності»:
«Нарід так само, як людина, може бути або здоровий або хворий. Якщо людина хвора, тоді слід зробити діагноз та намітити методу її лікування. Такого самого діагнозу потребує хворий організм кожного народу. Що український народ проходить важку, хронічну недугу, про
те ніхто не сумнівається. Бо лише важка недуга могла бути причиною того незрозумілого явища, що він за час свого 700-річного існування не зумів закріпити за собою державної підметовості. (Стаття написана 1978 року.- М. С.).
Англосакси назвали Україну «ен іммерджінг нейшен»1; дійсно, ми виринали вже декілька разів. Згадати хоч би часи Хмельницького, Дорошенка, Мазепи, І та II світові війни; але ми не в силі були вдержатися на поверхні плеса історії. На це склалася низка причин та сил, про які ми, на жаль, не хочемо й не любимо говорити. Ми, наче ті лицарі самообману, створюємо собі свій власний уявний світ, в якому живемо і виховуємо наших дітей. Довкола нас струмує світ, відбуваються соціальні переміни, родяться нові ідеї, але ми всього цього не бачимо чи не хочемо бачити. Ми фальшиво виховуємо нашу молодь, вчимо її фальшивої історії, в якій затаєно наші хиби й недоліки, зате перебільшено наші прикмети та осяги.
Нас збудив з нашого національного сну не Вільгельм Телль, Гарібальді чи Магатма Ганді, а поет Тарас Шевченко, що романтичним пером описав світле минуле України, що, проте, не виступає у його творах як держава, але як територія наших предків. Зверніть хоч би увагу на те, що в усіх його творах ми зустрічаємо дуже часто слово «Україна», але немає там ні в одному місці слова «український». Але треба подякувати Великому Кобзареві за те, що він, як сказав Сергій Єфремов, відкрив віко нашої труни, заки його опричники російської імперії забили цвяхами!
Ми, неначе той Франкенштейн, піднялися з гробу та виконуємо те, що сказав нам Шевченко, поза яким ми нічого не бачимо й не знаємо. Ми влаштовуємо для нього кожнорічно академії, слухаємо безсмертний «Заповіт», проковтуємо часом сльози і… розходимося додому. Ми ставимо йому пам’ятники по цілому світі та його іменем називаємо наші наукові академії; бо Україна — це для нас Шевченко!
Нація, що зводиться на ноги.
А чей же за той час багато дечого змінилося у світі: французи збурили Бастилію, Джеймс Уатт винайшов парову машину, що започаткувала індустріальну добу, виросла демократія, розбито атом, висаджено людину на Місяць… Та від нас ті всі речі відбиваються, як від панцира; ми дальше живемо, замкнені в своїх гетто, та найбільшою чеснотою вважаємо плекання традицій і нашого загнилого консерватизму. І так виховуємо наших дітей, а коли вони вийдуть із гетто та зустрінуться віч-на-віч із холодним і жорстоким англосаксонським світом, вони стають зашоковані! Саме цей шок стає здебільшого причиною, чому наші діти від нас відходять. Ми всі є хворі на недугу, яку можна назвати втечею від дійсності.
Кожний з нас є «амбасадором незалежної України», про яку оповідаємо, «всіх і вся просвіщаємо»: наших сусідів, наших співробітників по праці, водимо їх на наші імпрези, в тім свято переконані, що ми так здобуваємо прихильність Америки та «добиваємося українського Вашінгтона»! Та це есе лише… втеча від дійсності!»
Говорячи узагальнено про проблеми, він завжди гранично конкретний у тих справах, які спрямовані на їх подолання. Промовистим прикладом цього може бути будь-яка важлива для просвіти чи науки акція в українській діаспорі.
Візьмемо їх у хронологічному порядку.
Поселившися в різних країнах, більшість наших земляків одразу ж мала змогу переконатися, які ми бідні на необхідні для навчання в чужому краю книги. Не вистачало навіть елементарного — словників для вивчення інших мов через українську. Та, зрештою, не було звичайнісінького довідкового видання про Україну, де мала б зосередитися вся найважливіша інформація про її історію, науку, культуру, звичаї, традиції і т. ін. І чужинці, і своя молодь, що вже підростала, мусили по крихті визбирувати необхідні відомості з різних видань, що мали мізерні тиражі. А ще гірше — з чужих енциклопедій, де Україна потрактовувалася як одвічна колонія Росії, а її народ — гілка російського народу.
Так визріла ідея відновленого українськими вченими в Західній Європі Наукового товариства ім. Шевченка укласти й видати «Енциклопедію Українознавства». Всю цю
роботу погодився взяти на себе професор Володимир Кубійович.
З’явилося звернення до української громади в усьому світі. Яцик одразу ж оцінив важливість такого масштабного й далекосяжного задуму. Його вже не треба було агітувати. Він сам агітував за енциклопедію. Інші внесли свої пожертви та й забули про той клопіт з почуттям належно виконаного обов’язку. Яцик же раз у раз доповнював свій даток, вносячи нові й нові суми. Не будучи особливо заможним на початках творення енциклопедії, він зростав у своєму підприємстві і платив на енциклопедію своєрідний податок, якого від нього не вимагало жодне законодавство. Врешті з’ясувалося, що з його остаточною сумою не може зрівнятися жоден український меценат у світі.
Колишній сільський юнак із Синевідська Нижнього, меценат лише в першому поколінні, виріс у Канаді до рівня видатного громадського діяча, який виразно бачить національні пріоритети й безкомпромісно відстоює їх і словом, і ділом.
Тоді, коли українською мовою було важко розпродати 3500 комплектів впродовж 30- ти років, перший том енциклопедії (5000 примірників) англійською мовою сама Канада розхапала за кілька місяців.
Коли порівняти, що в СІЛА є більше людей взагалі, більше українців, шкіл, бібліотек, університетів, коли додати, що українські студії є при університетах в Австрії, Китаї, Японії, коли врахувати Європу з Англією, Францією, Німеччиною, то 15 000 примірників не буде забагато. Тут якраз колосальна різниця у силі, якості і кількості інформації про нас. 3000 примірників, куплених з патріотизму, або 15 000, куплених з потреби, щоб далі студіювати, писати, учити молодші покоління.
Як бачимо, кілька людей і кілька сот жертводавців, котрі розуміли вагу цього діла, зуміли відчинити вікно з нашого внутрішнього гетто до чужого наукового світу.
Як українець, я дуже вдоволений, що мав щастя своєю працею і кількома доларами причинитися до цього діла, але також свідомий, що без професора Кубійовича і доктора Фіголя я цієї нагоди не мав би.
Другий момент, на який хочу звернути увагу, це опінія про енциклопедію між нами. Багато людей твердить, що вже сорок років збирають гроші, а енциклопедія ще не закінчена. То правда, але і правдою є те, що «Британіка» чи «Амерікана» при помочі державних фондів уже давно видані, але їх ще виправляють, відновлюють, доповнюють. Можна сказати, що загальнонаціональні справи творять і живуть так довго, як довго живе нація…
Ті, які розуміють вагу цієї справи, повинні доложити свою цеголку на фонд, який буде нарівні з чужими виправляти, відновляти, доповнювати 40-річну працю професора Кубійовича і доктора Фіголя, тим способом українською і чужими мовами інформувати світ, що ми існуємо, творимо…
(З промови Петра Яцика в справі заснування «Вічного фонду енциклопедії України» в Торонто 6 жовтня 1985 року).
ГАРВАРД
Як і кожну громадську справу такого масштабу, Петро Яцик осмислює Гарвард у контексті всієї української історії, звертаючись до несподіваної аналогії. Він написав статтю «Сповіщаючі чи оборонні вежі?», що відразу ж по своїй появі в світ спричинила цілий шквал дискусійна сторінках української еміграційної преси. Думки в тій статті викладено з парадоксальною загостреністю й абсолютною відвертістю.
Ось уривки з неї:
«Читаючи про татарські лихоліття, довідуємося, що наші предки будували спеціальні вежі, при помочі яких повідомляли дооколичні села і хутори про татарські напади. Тоді люди брали з собою що могли й утікали в ліси та балки, залишаючи свої оселі напризволяще ворогу. У висліді того татари свобідно переходили по наших землях, грабували важко придбане майно, а що не могли взяти, те палили…
Багато в нас написано книжок про ці лихоліття з сентиментам до наших предків, на яких і ми виховувалися, нарікаючи на тодішніх наших ворогів — татар. Але, аналізуючи ці події з перспективи часу, доходимо до
переконання, що ситуація наших предків була б зовсім інша, не така трагічна, якщо б вони, замість будувати сповіщаючі вежі, будували оборонні фортеці, а замість утікати в ліси, стали разом до оборони своєї землі перед напасниками. Хто зна, чи татари тоді були б відважилися нападати на наші землі, знаючи, що їх там уже жде завжди готовий до оборони господар української землі…»
Як досвідчений будівельник, Яцик підраховує: набагато дешевше було б нашим предкам споруджувати саме оборонні вежі. Можливо, спершу на них пішло б більше часу, сил і коштів, аніж на сигнальні, але ж вороги їх щоразу палили, отож і доводилося після кожного набігу все робити спочатку.
Цей образ Яцик «накладає» на життєві настанови українства в еміграції, нагадуючи, що тут створено чимало таких сигнальних «веж», які сповіщають: в Україні нищиться все українське, йде тотальний наступ русифікації, що його з усіма на те підставами можна назвати етноцидом. 1 справді ефективної оборони від страшного лиха немає.
«Аналізуючи наші здобутки на північноамериканському континенті, мусимо з прикрістю ствердити, що вони далеко не співмірні ані з потребами нашого народу в Україні, ані з розвитком американської чи канадійської спільноти взагалі. Отже, ми пасемо задніх. Причиною цього, мабуть, є те, що провідники ось цих більших чи менших організацій (колись сіл та хуторів) у своїй дбайливості про інтереси своєї групи, байдуже: церковно-релігійної чи суспільне-громадської, дуже часто не бачать і не хочуть бачити, що без сильних загальнонаціональних центрів вони себе від таких чи інших «татарських нападів» оборонити не зможуть. Дбаючи про те, щоб долар не вийшов поза їхню групу, творять свої власні економічні гетто і, мабуть, підсвідомо не допускають до створення загальноуправлінських оборонних фортець, якими повинні бути наші загальнонаціональні осередки».
Характерно, що саме він, бізнесмен, а не ті, хто називає себе політиками, мозком нації, одразу ж побачив величезні перспективи, які відкриває для українства Гарвард. До речі, про таку солідну наукову інституцію мріяв свого часу Іван Франко, різко говорячи про «аргументи анальфабетів», тобто тих, хто задовольнявся хуторянсь-
ким рівнем у справі освіти нашого народу. Бачачи, що в цьому напрямку робиться в основних культурних центрах світу, Франко високо оцінював факт перепрофілювання Товариства ім. Шевченка у Львові з просвітянського на наукове. Він пов’язував сміливі надії на те, що благотворна і принципово важлива справа стане для молоді «духовною стравою, ляже в основу нової, щирої, національної і гуманної освіти. Тільки сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплодного політиканства і увійти в епоху дозрілости та практичної політики. А що й повага та пошана у посторонних не така пуста річ, як се говорять наші мудреці, се не потребує доказу: брак такої пошани і поваги лежав і досі лежить колодою під ногами кожного русина, котрий попробує в якім-небудь огляді виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття».
Відтоді минуло чимало часу, змінилися різні умови; не могло бути й мови про створення такої авторитетної для світу інституції ні у Львові, ні в Києві, ні в Україні взагалі. Сміливою ідеєю «вийти з епохи дилєтантства і безплідного політиканства» став Гарвард — широко знаний у всьому науковому світі університет, який, за образним висловом Петра Яцика, мав слугувати оборонною вежею всього світового українства.
Гарвард був не тільки визначним науковим авторитетом. Ця академічна інституція вже давно стала в світі своєрідним форпостом русофільства (після революції 1917 року туди з Росії приїхала велика група професури, яка почала активно утверджувати імідж «великой й неделимой» імперії, хоч і більшовицької). І ось — зухвала спроба не тільки «виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття», а й нейтралізувати тамтешніх російських шовіністів.
Але, як відомо, добрих ідей у нашому житті не бракує. Бракує можливостей для їхньої реалізації. Для того, щоб дорогоцінна ідея стала реальністю, потрібні були, звичайно, гроші. Як писали згодом у спогадах учасники кампанії по збиранню коштів для нової інституції, справа попервах виглядала так: «Коли ж проголошено ціль і височину збірки на ФКУ — ГЦУС (Фонд кафедри українознавства і Гарвардського центру українських студій.— М. С.): три мільйони й 800 тисяч — український університетський професор у цій країні в українському щоденнику написав:
«То шкода — такої суми ми ніколи не зберемо…» І то був виклик для людей, які ще не обросли «зеленим (тобто доляровим) салом» так далеко, щоб визнавати у своїй господарці тільки грошові приходи й «осліпли-поглухли» б на те, що діється в Рідному Краю. То був виклик для людей, які не почувають себе однаковими панами з місцевими людьми тому, що мають такі самі одяги, авта, доми й конта в банках — натомість відчувають сором, що їхній «люд у неволі — край у руїні», а вони нічого не роблять, щоб цей стан змінити».
Один з ентузіастів творення українського Гарварду професор Омелян Пріцак переконував своїх земляків: «У модерному суспільстві наука і техніка займають домінуюче становище. Що краща наука і техніка, то кращі осяги. Але, як відомо, наука і техніка коштують багато грошей, з кожним десятиліттям більше. Тоді як тому кількадесят років вистачило кількадесят тисяч на технічно «досконалий» літак, нині потрібно на те саме мільйонів. Якщо ми хочемо, щоб наука про Україну була на такому рівні, як наука про Францію, Англію, Росію, Америку, то ми мусимо дати тій науці таку саму матеріальну базу. Тут, очевидно, малий літачок не зможе рівнятися з суперсонічним джетом. Отже, ми мусимо за таку науку про Україну платити гроші, і то великі гроші, так само як за науку про Францію і Англію французи і англійці платять великі мільйони».
Вчений наголошував: випадкові курси українознавства, часто читані випадковими в науці людьми, жодною мірою не зарадять у справі поширення на весь світ справді серйозних, справді аргументованих даних про Україну. Вони тільки творять приємну ілюзію, нібито в цьому розумінні у нас щось діється. Якщо ж говорити про все те відверто, то з усією повагою до аматорів просвітництва і їхніх зусиль можна сказати: то все-таки — не висока наука, не її «вищий пілотаж» на суперсучасних літаках.
Смілива й зухвала ідея групувала однодумців та їхніх опонентів.
У Торонто зорганізувався спеціальний комітет для збирання коштів, що мали стати матеріальною базою. Хто його міг очолити? Звичайно ж, Петро Яцик. Підсумки акції в Канаді — 140 000 доларів. Сам же Яцик доплюсував до них од себе 340 000. Коментарі, як мовиться в та-
кому випадку, зайві. Його роль у народженні української інституції при Гарвардському університеті важко перебільшити. І знову ж — не тільки як жертводавця, а й організатора, агітатора, оскільки майже на кожному кроці в Канаді довелося долати упередження (нас, мовляв, не обходять американські справи!), нерозуміння (навіщо нам той Гарвард — маємо вдосталь своїх інституцій по світу!) і відвертий бойкот з використанням демагогічних фраз на зразок того, що це буцімто зрада інтересів Канади, що такий центр мав би бути організований не там, а тут.
Отже, вчасна й дорогоцінна ідея перемогла. Гарвард став торжеством реалістичного підходу до українських проблем, раціонального їх вирішення шляхом побудови «оборонної вежі» (ще раз скористаюся тут образним висловом Яцика).
У виданому вже 1976 року довідникові про науковий заклад читаємо: «Український Гарвард — це наша українська інвестиція, яка, як і кожна інша інвестиція, одного року дає більші приходи, іншого — менші, а часом взагалі не дає. Все це залежить від того, як тою інвестицією будуть господарити сьогодні, завтра… Але при цьому всьому одне є певне, що, коли хтось інвестиції не має,— той не може очікувати зиску, це той біблійний слуга, що закопав свій талант. Життєва практика доказала, що краще є ризикуючи інвестувати, чим «закопувати талант», щоб і його не втратити… Нам здається, що українська інвестиція в Гарварді — Українському Гарварді — це дуже мінімальне ризико і тому заслуговує на всесторонню піддержку всіх українців. Інвестиція в Гарвардському університеті має подвійний характер: по-перше, гроші, що їх складає громада, зберігаються і відсотки з них фінансуватимуть три катедри та Науково-Дослідчий інститут, які даватимуть найважливіший для української громади відсоток — українських учених; по-друге, наша фундація є запорукою, що Українознавчі Катедри існуватимуть у Гарварді постійно і не будуть об’єктом політичної чи економічної кон’юнктури, як це є з тими студіями, що залежать від урядових фінансових дотацій, т. зв. «грантів». Отже, ця фундація є запорукою стабільности українознавчих студій, а що найважливіше, їх тяглости. Це є власна ставка на власні сили».
Вельми істотна подробиця. На сьогодні вже одинадцять
відомих у науковому світі українських професорів посіли місця в університетах Канади. Це дуже важливо для їхнього професійного авторитету: вони підготовлені саме в Гарварді, а не в якійсь там науковій провінції.
Плани, сподівання та пожертви вже почали успішно виправдовувати себе.
Консервативні настанови багатьох людей з української громади в Канаді й звичайнісінькі інтриги не стали непереборною перепоною для торжества такої важливої в бутті світового українства ідеї.
До речі, співробітництво Петра Яцика і Володимира Кубійовича тривало майже три десятиріччя. Бізнесмен допомагав збирати фонди, без яких енциклопедія не могла б з’явитися в світ. Десять років біографії підприємця найбезпосереднішим чином пов’язано з Гарвардом.
Доктор Андрій Сливоцький, спостерігаючи за діяльністю Петра Яцика, звернув увагу на улюблені вислови цього чоловіка, в яких концентруються прикметні риси його світогляду й характеру: «Життя — це творчість», «Труднощі створені, щоб їх переборювати», «До сильних світ належить», «Кожний може віднайти й виплекати в собі силу».
«Ці прислів’я знаходять своє застосування передусім у будівельному підприємстві Петра Яцика, що зазнало феноменального розвитку,— писав А. Сливоцький на сторінках газети «Свобода».— Треба відзначити, що надзвичайно приємно та повчально спостерігати Петра Яцика при роботі. Спостерігаються деякі основні риси — рішучість, наполегливість, терпеливість, ясне бачення цілі та успішний хід до її здійснення. Для молодої української людини цей взірець дії має колосальну виховну вартість тому, що він зосереджує увагу на успіхи, а не на узвичаєній зосередженості на наріканнях на гостру конкуренцію та вболіваннях над утраченою нагодою та успіхом інших. Коли розуміти культуру даної нації широко та правильно, себто як сукупність творчості всіх прошарків суспільства — мистців, фахівців підприємств,— тоді ця підприємницька праця виринає не тільки як великий осяг, але також як значущий та плідний приклад для наслідування».
На глибоке переконання А. Сливоцького, «почерк» і досвід бізнесмена Яцика значною мірою зумовили особ
ливості його діяльності для створення українських наукових центрів.
Було також і несподіване психологічне відкриття, що змусило бізнесмена задуматися над тим, якими уявляють нас інші народи…
Петро Яцик:
Якось я говорив з професором Омеляном Пріцаком, і мене вразила така його фраза: «Братику, та ми ж не маємо своєї історії!» Мені важко було в те повірити. Пріцак пояснював: по-перше, кожен курс історії неодмінно повинен бути освячений іменем якогось відомого в світі наукового центру, з яким і пов’язують його народження; по- друге, хто, крім самих українців, прочитає твори Грушевського, або Дорошенка, чи Крип’якевича? Світ української мови не знає і знати не хоче. Мабуть, ми самі в тому значною мірою винні Мусимо рахуватися з панівним становищем англійської, якою читають у всіх кінцях планети. Ту реальність нам ніяк не змінити.
Потім я часто думав над долею українських істориків. Жоден з них не мав нормальних умов для академічної роботи. Кожен писав мовби на ходу й де випадало. Скажімо, найвидатніший із них — Михайло Грушевський — мав лише чотирнадцять літ для більш-менш нормальних занять наукою. Звичайно, встиг він зробити неймовірно багато, власне, за кілька поколінь істориків. Україну й тамтешніх авторів я просто не брав до уваги, бо вони, як правило, починали свої дослідження минулого нашого народу тільки з сімнадцятого року. То — не історія, то — гола ідеологія і примітивна пропаганда.
Науковий світ знає ім’я Михайла Грушевського, але не знає його творів. І визріла в нас ідея: Грушевський повинен заговорити до світу англійською мовою, яку науковий світ знає. Це піднесе в світі саме ім’я України, поставить нас у ряд народів із глибинною, багатовіковою історією, а також ще більше утвердить незаперечний науковий авторитет Грушевського.
Отже, мета — справді важлива — є. Але, як завжди за такого випадку, потрібні гроші. І — немалі. Треба було шукати виходу.
Тут я повинен підкреслити таку важливу подробицю. У той час була сприятлива в подібних випадках ситу
ація. Суть її ось така: якщо ви вкладали для якоїсь наукової мети один долар, то провінційний уряд Альберти долучав до нього зі свого бюджету ще два. Отже, цим можна було вдало скористатися. Треба діяти. Іншої такої нагоди може не бути ніколи (скажімо, сьогодні її вже немає).
Але де набрати тих доларів? Не підеш же під церкви збирати. Та й неохоче люди даватимуть, бо вже часи не ті. Стільки фондів і фундацій у нас розвелося — на всі просто коштів не вистачає.
Прикинув я свої можливості і вирішив: дам двісті п’ятдесят тисяч. Підрахував (на той час уже з’ясували з Богданом Кравченком приблизний штат такого центру): цього вистачить на рік-два роботи колективу. Отже, малувато. Тоді сказав Кравченкові: даю півмільйона. Він був дуже втішений. Прикидали, скільки ще можуть додати інші. Набереться серйозна сума. А тотім у мене почалися сумніви: а якщо інші не пожертвують нічого? Добре знаю своїх земляків. Вони охоче дадуть десять доларів бідному, але на науку — ні. Отак я й підійшов до мільйона.
Вранці набираю номер телефону Кравченка в Едмонтоні і кажу: «Богдане, я трохи змінив свою думку». Певно, в нього на душі похололо, бо запитав мене іншим голосом: «Що сталося?» Відповідаю йому: «Я подумав, що півмільйона досить якраз на одного професора й секретарку, але їх замало, щоб перекладати всю українську історію». «Та невже ж ви?!» — чую на тому кінці. «Так»,— кажу. «Мені в університеті не повірять», — аж розгубився він. «Скажи їм, що Яцик досі свого слова ніколи не змінював. Як Яцик скаже, так і зробить». Може, я надто хвалюся цим, але то від радощів, що я так вчинив. Знову дякую Богові, що маю таку можливість.
Росіяни розпропагували свого Соловйова, який твердив, що Росія походить саме з Києва, що це її одвічне місто, а ми, українці, взагалі невідомо що й звідки. Світ читає його і думає, що так воно й насправді є. Шовіністична теорія вкладається людям до голови як серйозна наукова істина. І заперечити її на поважному рівні може тільки видатний науковий авторитет. Тобто — Михайло Грушевський. Це справді важливо для української справи й української ідеї. Переклад Грушевського
англійською мовою стане подією для всього наукового світу. Після нього по-іншому вивчатиметься не тільки історія України, Росії чи Польщі, а й усієї Східної Європи чи Туреччини.
У червні 1992 року діючий директор Канадського інституту українських студій доктор Франко Сисин в інтерв’ю для Канадського міжнародного радіо сказав: «Скільки б не писати чи говорити про добродійництво і жертовність людини, вони не мають виміру: чи то мідяк, вкинутий у таріль немічного жебрака на вулиці Києва старенькою бабусею, яка відірвала його від своєї, більш ніж скромної пенсії, чи то сотня доларів, тяжко зароблена і пожертвувана кимось на оздоровлення дітей Чорнобиля… Мільйон доларів, подарований Петром Яциком на заснування Центру досліджень історії України — це дуже багато, бо мова йде про розвиток науки, яка практично не існувала в Україні. Пан Яцик мав не тільки мільйон, а й добру ідею — побачити видання головної праці Михайла Грушевського «Історія України-Руси» англійською мовою…»
Найважливіша праця з нашої історії почала виходити в Україні з 1991 року завдяки спільним зусиллям Археографічної Комісії Академії Наук України, Українського Наукового Інституту при Гарвардському університеті та Центру досліджень історії України ім. П. Яцика при Альбертському університеті. Переклад же англійською стане першим перекладом західноєвропейською мовою (не беручи до уваги німецької версії першого тому). Видання стане важливим науковим джерелом для всіх, хто вивчає історію Східної Європи, Росії, Балкан та Середнього Сходу, зокрема Османської імперії, надійно ввійде у всесвітній науковий контекст, стане серйозною лектурою студентства різних університетів планети.
Франко Сисин виклопотав дотацію у сумі 60 тисяч доларів від американської урядової наукової фундації NEH. Вона призначена для перекладу 7, 8 й 9 томів («Історія українських козаків»). Ці томи — важливе джерело для тих, хто студіюватиме козацтво як соціальний феномен пограниччя. Гадається, особливо великий науковий інтерес вони викличуть також в істориків Польщі, Росії та Османської імперії, оскільки допоможуть з’ясувати роль козацької держави у стосунках східноєвропейських країн.
Яцик активно цікавиться тим, як посувається робота над перекладом Грушевського, якістю перекладу. У нього на столі — шість рецензій на проект видання й переклад, що належать авторитетним вченим. В одній із них є такі слова: «Переклад шедеврів Грушевського заповнить велику прогалину в інформації, доступній не тільки з української, а й російської, польської та єврейської історій. Вже на протязі десятків років викладання історії студентам та аспірантам на Заході було ускладнене через неможливість доступу до праць Грушевського; переважали до великої міри націоналістичні російські та польські підручники, тож було дуже тяжко висувати більш цілісне розуміння історії Східної Європи без таких великих та докладних українських матеріалів, які тут представлені… Ця робота буде також цінна своїм трактуванням проблем, оскільки Грушевський представив збалансоване, наукове та всесто-роннє бачення історії України, ні в якому разі не націоналістичне. Він впевнено пропонує центральний аргумент про цілість та перервність російської історії, що є дуже важливим. Він показує повнішу картину політичного напруження, яке допомогло ослабити польсько-литовське співдружжя в XVII столітті. Він представляє велику картину політики сил Східної Європи, соціальний та політичний розвиток, якого дуже бракує в сучасних розглядах цих питань…»
Одне слово, значення такої події, як поява головної праці Михайла Грушевського на очі англомовного наукового світу, ми сьогодні тільки починаємо уявляти.
Зарубіжні вчені, пишучи дослідження з історії Європи, неодмінно оглядатимуться на твори Михайла Грушевського й узгоджуватимуть свої концепції з ним. Це стане ще одним кроком до визнання історичної повноцінності нашого народу, якому часто на кону загальноєвропейських подій відводилася роль скромного й непомітного статиста, хоч насправді все часто було зовсім інакше — події в Україні незрідка впливали на всю геополітичну ситуацію в Європі, мали вирішальне значення для сусідніх з нею держав.
«Це стане для світу вікном в Україну,— лаконічно прокоментував те Петро Яцик.— І ми засвідчимо йому, що українці — великий європейський народ з такою глибинною історією».
В історії української культури багато трагічно-похмурих сторінок. Упродовж століть (з незначними перервами) заборонялася наша мова; не з’являлися друком книги, журнали, газети. Тим цінніші для нас ті поодинокі періодичні видання, що побачили світ у Галичині, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. З’ясувалося, що копії газет і журналів з 1848 по 1918 роки зберігаються в архівах Австрії. Там є чимало важливих для зрозуміння історичної долі великого європейського народу матеріалів.
Чи й треба казати, яку велику руйнівну силу має час, коли йдеться про слово, зафіксоване на тоненькому газетному папері. Рано чи пізно настає мить, коли благенькі пожовклі аркуші перетворюються на пил і вже ніхто негоден прочитати те, про що вони оповідали. Вся наша історія — це згущення сумнозвісних «білих плям», а тут — буквально на очах, через нашу байдужість і нехлюйство — ще творяться й нові. Якби вся ця періодика загинула (а вона вже була близька до того!), то з нашої історії випало б 117 років життя народу, коли він, незважаючи на Ва-луєвський указ, що заборонив навіть його мову, творив тут свою культуру й мав повноцінне духовне буття.
Постала потреба зафільмувати українську періодику з австрійських архівів (доки не загинула!). Звичайно ж, для того потрібні серйозні кошти. Хто їх дав? Звичайно ж, Петро Яцик. Одну копію мікрофільмів залишено для віденських архівів, другу передано до бібліотеки ім. Джона П. Робартса для дослідної бібліотеки при Торонтському університеті.
Тепер тут кожен може прочитати і «Зорю галицьку» (1848—1857), і «Дневнік руський» (1848), і «Діло» (1880—1890), і «Правду» (1867—1896), і «Зорю» (1880— 1897), й інші — гадалося, назавжди втрачені для українського наукового світу — видання. Збірка ім. Петра Яцика при Торонтському університеті (так офіційно називається колекція мікрофільмів) стала найбагатшою колекцією української періодики до 1918 року в усьому світі. Ні славнозвісна Конгресова бібліотека США, ні Гарвард, які мають неймовірно багаті фонди, не володіють такими скарбами з історії української культури й суспільної думки. Ними не можуть похвалитися і найавторитетніші наукові бібліотеки в Україні. До речі, коли у львівській бібліотеці ім. Василя Стефаника довідалися про існування збірки
їм. Петра Яцюса, то попрохали зробити копії зі всіх 175-ти галицьких і буковинських видань, що вже стали у великій пригоді для студій тамтешніх науковців. 48 000 доларів коштували меценатові мікрофільми періодики.
Це, сказати б, звичайний, просто буденний епізод із благодійницької біографії Петра Яцика. (До речі, оповідаючи мені про свої пожертви, він навіть забув його назвати; про нього я вичитав у торонтських українських газетах).
Я, мабуть, не дуже акцентую увагу на тому, що мало б пройти своєрідним рефреном у цій розповіді: Яцик не схильний до самореклами. Інші, зробивши щось цього характеру на копійку, говорять про те на тисячі, вимагають, щоб усі звернули увагу на їхню жертовність і належно поцінували її.
Коли постала необхідність видання англомовного атласу історії України, підготовленого в тому ж університеті, автори й видавці не думали довго, до кого звертатися по допомогу. Всі добре знали: в Торонто живе найбільший у всьому українському світі меценат. Петро Яцик заплатив за видання 55 000. Доктор Василь Верига у вже згадуваному дослідженні так коментував той факт: «Атлас не тільки здобув прихильну оцінку більшости рецензентів, але, що найважливіше, в 1986 р. довелося друкувати другий наклад, що також є доказом: атлас був потрібний, а з тим самим зроблено добру інвестицію, якщо йдеться про науковий бік справи. Отже, завдяки Яцикові на полицях бібліотек можна сьогодні побачити не тільки атлас історії Східної Європи чи історії Росії, але також і атлас історії України. Вже сама наявність цієї праці поруч атласів й енциклопедій інших країн має своє неабияке виховне значення, зокрема для української молоді Північної Америки та інших англомовних країн. Це також українська наукова пропаганда, документально обгрунтована й історично доведена, увідомлює західний світ про те, що Східна Європа — це не лише Росія, бо там ще є Україна, Білорусь та інші краї і народи, як також те, що Київ був столицею Русі-України, а не Московії-Росії. Цей атлас послужив добрим джерелом інформації в часі відзначення тисячоліття християнської України, до якого висували свої претензії також і росіяни».
У читача може скластися враження: тільки-но визріє в
когось якась ідея, він негайно мчить до безвідмовного доброго мільйонера, а той, навіть не дослухавши до кінця, виписує чек на солідну суму і по-батьківськи дякує авторові ідеї за його творчий пошук. Загалом так, і водночас не так. До Яцика справді звертаються з кожною ідеєю (сам винен — привчив своїми щедрими пожертвами). Він же зустрічає не з одразу розпростертими обіймами. Докладно розпитає, кому і навіщо потрібне майбутнє видання, який буде з нього науковий ефект. Звичайно, будь-яку фанаберію можна одягти в яскраві шати красномовства й переконати людину: якщо цю працю не видати, то повсюдно згасне думка й геть загине не тільки український, а й весь науковий світ. Але Петро Яцик — не напівписьменний сільський дядько з Бойківщини. Талановитий самоук простудіював чимало важливих праць з економіки, юриспруденції, філософії, історії; його освіченості можуть позаздрити чимало наших докторів наук. А ще до всього він чоловік рідкіснр доскіпливий. Мало того, що проконсультується з науковими авторитетами, а й візьме рукопис додому, сам уважно вивчить і складе ціну інтелектуальній повноцінності тої праці. І від своєї думки не відмовиться навіть перед найвищими авторитетами, навіть якщо вони дотримуються протилежного йому погляду на речі. Сильна, впевнена в собі особистість Яцика не нітиться ні перед ким. Його мислення тут, як і в бізнесі, від-г значається цілковитою незалежністю від загальноприйнятих поглядів і переконань. Він завжди й у всьому покладається на свій тверезий глузд, і той, як правило, не підводить. Отож того, хто, окрилений ідеєю, вирушає в похід до Яцика, не маючи ніякого уявлення про вдачу мецената, чекає нелегкий екзамен. Яцика так просто не переконаєш — він повинен переконатися сам, побачити здорове і добре в намірах людини. Зрештою, хоче знати, в який науковий товар вкладає гроші. А тоді вже, пообіцявши допомогти, від свого слова не відступиться.
Не перестаєш дивуватися: де в нього, заклопотаного щоденними бізнесовими справами (має на плечах таку нелегку ношу), береться час на всі громадські. Він входив до багатьох комітетів, деякі з них очолював. Він справді не шкодує зусиль, беручись за виконання громадських обов’язків. Так було під час уже згадуваного збирання коштів на Український науковий центр при Гарвардсько
му університеті, так було й 1979 року, коли на засіданні управи Фонду кафедри Українознавства в Нью-Йорку визріла ідея створити й видати глибоку, насичену документальним матеріалом працю англійською мовою про голодомор в Україні. Вирішили звернутися з таким проханням до когось із всесвітньовідомих совєтологів. 1 незабаром уже мали згоду професора Роберта Конквеста, якому мав допомагати в роботі молодший науковий співробітник Джеймс Е. Мейс.
Петро Яцик одразу ж перейнявся цією роботою. Він возив доктора Мейса по людях, які пережили в страшному тридцять третьому голокост в Україні і яким пощастило вирватися з-за ґрат радянського «раю» до Канади. Яцик також активно збирав кошти для видання книги Роберта Конквеста. І коли 1986 року «Жнива скорботи» нарешті з’явилися друком і Петро Яцик узяв до рук книгу Роберта Конквеста, яка ще пахла друкарською фарбою, він, певно, відчув те, що й має відчути людина, справді причетна до важливої справи. Адже віддав їй і свою енергію, і свої кошти. Й, очевидно, в його житті було чимало подібних хвилин, оскільки Яцика не обійшла стороною жодна така акція. Завдяки особливостям своєї вдачі і висоті свого авторитету він якщо не сам ініціює їх, то неодмінно опиняється там, де вирішується успіх, стаючи і натхненником, душею справи, і її «мотором».
На жаль, не багато в нас — і там, і тут — таких динамічних і рідкісне мобільних індивідуальностей. Ми бідні не тільки на заможних та щедрих, а й на людей подібних організаторських здібностей. Якщо хтось має хоч частину з них, то здебільшого йде в «голу» політику й безнадійно тоне в ній, не «опускаючись» до таких дрібних, на його амбітну думку, справ. А шкода, бо можна успішно сперечатися про те, де більше користі для української ідеї.
Вічний фонд імені Петра Яцика при Альбертському університеті ще не встиг втратити емоційного відтінку новини, як постало нове дітище мецената — Освітня фундація його імені. Він передав на її потреби 3 800 000 доларів.
Той патріотичний жест був продиктований його розумінням свого обов’язку перед рідним народом. Яцик добре знав, як послідовно нищиться в Україні все українське, як «несподівано» спалахували там бібліотеки, як далеко від
людських очей, у спецфонди, ховалися книги відповідного характеру, як з нашої свідомості стирали й саму пам’ять про те, що ми — українці, впродовж десятиліть переконуючи: «Склалася нова історична спільність — єдиний радянський народ». В жорстокому імперському котлі переплавлялися народи і культури, щоб стати отим національне безбарвним політичним бульйоном — «радянським народом».
Треба було рятувати Україну тут, на еміграції. Всіма можливими способами. Тоді ніхто навіть уявити не міг, що скоро ми станемо незалежною державою. Вірний своєму принципові «Не нарікати, а — діяти», меценат вирішив не розпорошувати зусиль, а діяти глобально.
Довго йшов Петро Яцик до цієї ідеї. Прагнув зробити щось справді конкретне, справді ефективне для України на тривалий час. В Україні ніколи не було ніякої інформації про те, що можна навчатися в закордонних університетах на кошти тих же університетів або якихось їхніх фундацій. Щодо цього у нас панувала цілковита інформаційна блокада.
Але самого бажання їхати вчитися за кордон замало. Треба засвідчити свою готовність бути в цьому відношенні на рівні світових вимог. Отже, постає необхідність:
1) здати міжнародні іспити з англійської мови; вони раніше були тільки в Москві, що значно ускладнювало українцям можливість потрапити на них; виникла потреба зорганізувати все те в Києві;
2) студенти, які успішно витримали екзамени, подаються за обраними спеціальностями до університетів західного світу з доказом їхніх попередніх наукових осягів; якщо той рівень справді відповідає вимогам наукової інституції, то кожний університет знайде фонди для навчання українського студента (щоб колись похвалитися: цей геній навчався в нас!).
З метою поширення необхідної для того інформації фундація ім. Петра Яцика видала довідник усіх західних наукових закладів й організувала проходження іспитів претендентів на навчання за кордоном при Київському державному університеті. Взяла вона також на себе оплату екзаменів.
«Маємо задоволення з того, що за 1992—1993 роки понад вісімдесят студентів скористалося з цієї програми і на-
вчається в закордонних університетах, кошти яких складають біля мільйона доларів»,— лаконічно повідомив Петро Яцик. І додав: «Українцям треба нарешті користа-тися зі світових привілеїв. А щоб те осягнути, необхідно більше про світ вивчати і взагалі — знати його…»
Як ми нещодавно відкрили, наука й освіта на Заході — аж вельми дорогі. Тому вони українцям просто не по кишені. Але є в системі освіти багатьох західних країн рятівні привілеї. Вперше зачувши про них, Яцик, як чоловік практичний, одразу ж усім тим активно зацікавився, з’ясував цінні подробиці і збагнув: ось нам шлях до здобуття знань за мінімальних затрат коштів. А якщо до справи взявся він, вона дасть реальний ефект. І це ще раз потвердив увесь подальший розвиток подій.
У жовтні 1991 року при допомозі фундації почали діяти українознавчі студії при Лондонському університеті, що стало важливою подією не тільки в біографії світового українства, а й для майбутнього Української держави, оскільки також сприятиме вихованню її наукової еліти. Зрештою, Український лекторій Петра Яцика при Школі Славістики та Східноєвропейських студій у Лондонському університеті значно активізує поширення знань про Україну в сучасному світі.
У червні 1992 року газета «Новий шлях» умістила інформацію адміністратора Освітньої фундації ім. Петра Яцика, в якій повідомлялося: в Лондоні відкрито два нових курси лекцій — «Україна з 1848 року» і «Криза та реформа в Україні» (про розвиток подій 1985—1991 рр.). Незабаром там з’явиться підготовлена до друку книга про Україну в XX столітті.
Наступним кроком Фундації планується «перетворення Українського відділення в Катедру Українських студи… Така катедра буде відповідальна за висвітлення гуманітарних та соціологічних курсів, якщо вони стосуються теми України у викладах, дослідженнях, наукових конференціях, семінарах та публікаціях. Одне слово, вона повинна буде робити для України те, що Школа у своїй ділянці вже давно робить для інших країн. Важливою для цієї програми є співпраця з двома іншими навчальними закладами Англії — Політехнікою Північного Лондону й Бірмінгемським Центром Росії та Східної Європи. Така кооперація зробить вивчення української мови доступним
для більшої кількості людей. Обговорюється можливість організації літніх курсів для вчителів з українських громадських шкіл Англії. Розробляються різні можливості надання стипендій на вивчення української мови… »
Петро Яцик:
Все почалося з того, що, коли я збагнув, який убогий професійний рівень має більшість господарських керівників України, я спробував організувати в Торонто школу для виховання керівників підприємств. Ми вирішили розписати листи всьому західному світові, до всіх фундацій, до всіх наукових установ — хто може прийняти на студії людей з України.
На Заході вже є програми освітньої допомоги для відсталих країн. Радянський Союз два роки тому не визнав, що він є відсталий, і для нього не було місця в тих студіях.
На наші листи дали позитивну відповідь понад 500 установ. Вони погодилися прийняти українців. Отже, цей довідник ми видали для того, щоб люди в Україні орієнтувалися. Але тут знову виникла проблема. Як мені стало відомо, розповсюдження того довідника в Україні є дуже проблематичним. Кожен вхопить собі і сховає, щоб про те не довідався хтось інший. Часто люди за своєю психологією — надто радянські — хотіли б потрапити на студії лише для того, щоб у цей час не працювати. Тут наші інтереси не збігаються.
Отже, студії в Англії. Від Лондонського університету звернулися до університету в Альберті — чи не започаткували б ми їм українознавчі студії Англія все-таки хоч до деякої міри і втратила політичну вагу, однак залишається одним із світових центрів. І коли, скажімо, прем’єр-міністр їде до Москви чи до Києва, бере з собою тисячу підприємців, то, безперечно, всі вони хотіли б мати хоч якісь відомості про Україну, тому й забажали створити українознавчі студії. Є домовленість, що ми фінансуватимемо їх три роки, а потім університет візьме їх на своє утримання. Керівником лекторату ім. Петра Яцика обрано доктора Марка Бойцуна.
Тоді, до речі, в Лондонському університеті відбувалася наукова конференція «Україна і безпека Європи». На обидві імпрези запросили й мене з донькою Надею.
(Цікава деталь. Українці Англії вважали цей університет українофобською установою і майже бойкотували його. Подібні конференції звичайно оплачуються тут по 50 фунтів стерлінгів. Знаючи задерикуватість українців із лондонської громади навіть у дрібничках, цього разу університет виставив ціну 100 фунтів стерлінгів і в такий спосіб відсік українців од конференції. По 50 ще кожний знайшов би, а по 100 — вже забагато).
Сама конференція відбувалася на високому рівні Українську державу репрезентували Богдан Кравченко й Сергій Головатий. Були також представники Росії, Литви, Польщі, Угорщини, Німеччини, Англії та Організації Об’єднаних Націй.
Мав велике задоволення із доброзичливої та конкретної відповіді Головатого на запитання про долю ядерної зброї в Україні. Був також задоволений з агресивної доповіді народного депутата Росії Галини Старовойтової, яка з усіх сил намагалася принизити нас, українців, її твердження: українці — молодші брати росіян, тому обов’язок старшого брата — покарати молодшого за те, що той утікає. Цим вона відразу ж настроїла всіх присутніх проти себе і проти Росії. Кожен прагнув їй заперечити. Модератор сказав: «Знаю, що ви всі обурені, але дозвольте мені першому поставити Галині запитання». Зала погодилася. «Отже, якби старший брат був уважнішим до молодшого, то чи молодший утікав би з хати?!» Старовойтова не змогла нічого відповісти. Друге запитання модератора до зали: «Чи будемо марнувати з нею час, чи перейдемо до творчих справ?» Усі погодилися не марнувати часу для полеміки з нерозумними настановами російського представника.
Я був вдячний Богові, що я, єдиний українець з діаспори, причетний до цієї події, чув і бачив, як Українська держава потрактовується на рівних з іншими.
23 травня 1993 року професор Бойцун повідомив мені, що 11 градуантів витримали іспити з українознавчих студій. Двоє англійців навчаються в Києві й подають звідти інформацію для англійської преси. Чотири докторанти вже зголосилися на студії 1993—1994 року.
Для прийняття на студії на іспиті претендент має набрати 480 пунктів (очок). Нещодавно один киянин набрав 680. Це є феномен. Отаким обдарованим людям і
варто допомагати. Як я відчув, тут, в Україні, місцева традиція зведена до того, щоб бідний допомагав іще біднішому. Сильнішому, мовляв, допомагати не треба. Але реальність така, що світом керують і мають вагомий вплив лише сильні. Це дуже важливо, щоб Україна була визнана сильними, а не слабкими…
Отже, фундація почала успішно діяти. Діти України мають змогу вчитися в найпрестижніших учбових закладах світу. Право на те вони можуть вибороти в чесних змаганнях, де перевіряються їхні кмітливість, знання фаху і, звичайно ж, іноземної мови (останнє ще й до сьогодні не перестало бути нашою «ахіллесовою п’ятою» — ще, певно, довго зживатимемо наслідки існування в герметично закритому суспільстві — неодмінної ознаки тоталітаризму).
Петро Яцик з його реалістичним сприйняттям дійсності й умінням одним поглядом охопити проблему добре розуміє і лінгвістичні, і психологічні бар’єри на шляху людей з України в західні вузи, але не розжалоблюється від того надмірно. Сам сильний, він передовсім поважає сильних, а жаліє слабких. «Хочеш навчатися — перерости себе сьогоднішнього, здобудь над собою перемогу». / «До сильних світ належить!» — я свідомо часто повторюю в книзі цю його фразу, оскільки вона постійно проходить рефреном самого Яцикового життя. Виправдання, вишукування пом’якшувальних обставин — це мова приречених на вічне аутсайдерство, мова тих, хто хоче мати за норму свій комплекс неповноцінності. Гуманізм буває всякий: розумний і нерозумний. Коли думаєш про благо нації, народу, мусиш керуватися принципами найефективнішого інвестування в науку. Щоб це справді давало найвищу користь. І в тому бачу практично-послідовне втілення його концепції стратегії і тактики здобуття серйозної (на рівні світових еталонів) освіти українством.
Як мені здається, відмовити Яцик уміє не гірше, ніж погодитись підтримати. Не вмів би — теж не був би тим Яциком, якого знаємо. Промовистий у цьому розумінні епізод.
У Києві Яцик випадково познайомився з одним поетом. Уже, певно, й забув би про нього, оскільки обидва живуть у світах, які мають не дуже багато точок дотикання. Але
якогось дня в номері готелю, де жив меценат, пролунав телефонний дзвінок. Поет пропонував зустрітися, щоб подарувати йому збірку віршів. Тільки для цього? Яцик був справді здивований. Чемно подякував, але сказав відверто, що та книжка навряд чи йому потрібна. Тепер у свою чергу здивувався поет, зауваживши (як я уявляю, з амбітним докором): ви ж, мовляв, її не читали, а таке кажете…
Яцик відповів щось у своєму дусі. Приміром: «Чи є щось у вашій книжці таке, на що б я мав витрачати час, аби навчитися, як раціонально провадити підприємство?»
Одне слово, відбувся імпровізований телефонний диспут, у якому обоє відстоювали свої погляди.
Поет (до речі, не перший, і не другий, і не третій в українській літературі) наполягав: ви повинні прочитати сповідь моєї душі!
Бізнесмен: я вам не нав’язую свою душу, то не нав’язуйте і мені свою.
Врешті Яцик запідозрив: мабуть, не лише задля цього зателефонував йому поет, і напрямки запитав: вам щось од мене потрібно?
Меценат не помилився. Поет одразу ж виклав суть справи: його доньці треба вчитися за кордоном, але вони вдвох іще не вирішили, що ж вона вивчатиме…
І Яцикові, певно, знову згадалося: «Учись, синку, абись не робив!»
Відповів поетові щось не до кінця дипломатичне.
(Зрештою, докладніше всю ту історію описано в нарисі Олександра Руденка-Десняка «Дім далеко від дому», що друкувався на сторінках московського журналу «Дружба народов»).
Інколи він, видатний покровитель української науки, раптом може здивувати нищівними ескападами на адресу вчених, глузами з їхніх дипломів та ступенів. Здавалося б, це дуже нелогічно для людини, яка так опікується просвітою своїх земляків і так вірить у силу науки.
Але нічого парадоксального в тому немає. Маючи справді гострий природний розум, Яцик уміє відразу ж розрізнити, хто є хто і що є що. Легко бачить, як людина затуляє науковими званнями елементарну недовченість, убозтво розуму, відсутність спраги до знань. Будь-який натяк на апломб («Ми — наукова еліта…») його насторожує.
У своїх оцінках служителів храму науки він непохитно стоїть на позиціях, які сформулював ще Артур Шопенга-уер: «Для переважної більшості вчених їхня наука — засіб, а не мета. Тому вони ніколи не створять у ній чогось великого».
Реаліст і скептик у всьому, Петро Яцик лишається самим собою і коли йдеться про науку, яку він вважає однією з тих сил, що дають державам авторитет і визнання всього світу. Він надто добре зорієнтований у нашому стані справ, аби тішитись ілюзією, що українці йдуть в авангарді світової науки. Деякі — дуже романтично настроєні — люди захоплюються: до чого ж, мовляв, ми нині багаті на наукові кадри, тут у нас усе гаразд. 1 приколисують і себе, й усіх тією приємною українському серцю легендою. А цей незручний Яцик (бачте, немає для чоловіка ніяких авторитетів!) пише в газеті «Українське життя» 1 лютого 1980 року те, що він не втомлюється повторювати майже на кожному кроці: «Наша преса майже в кожному числі підкреслює наші громадські успіхи. Тому що про неуспіхи негарно згадувати, то у громаді витворилася опінія однобічна (нездорова), що ми є дуже успішний, дуже освічений, дуже багатий нарід.
Для підтвердження уявних досягнень підводиться порівняння: «Ми маємо більше інтелігенції тепер, як колись у Львові». Таке твердження навіть виглядає правдивим, якщо не брати до уваги, що колись у цілому світі було менше освічених.
Правдою, одначе, лишається, що колись у Львові ми мали менше освічених у відношенні до інших народностей, бо нас не допускали до освіти, а тепер тут (у діаспорі.— М. С.) маємо менше освічених людей у порівнянні до інших не тому, що нам бракує здібностей, а тому, що ми не стимулюємо своїх дітей у здобуванні собі належного місця в суспільстві
Будучи незагартованою у боротьбі за своє місце у своєму оточенні, наша молодь залишається позаду інших. Канадська і американська статистика… показують, що, коли інші народи мають 100 людей з укінченими університетами, українці мають 20— 25.
У торгівлі й промислі там, де інші мають самостійних 100 підприємців, у нас буде 5 або й менше.
Беручи до уваги твердження, що «не може бути неза
лежний політична той, хто є залежний економічно», то, мабуть, багато більше хористи для української справи було би, якби ми замість т. зв. політики скерували нашу громадську думку на здобуття самостійних професій, промислу і економії».
Це — одне з концептуальних Яцикових положень. Аналізуючи історію появи українців у Канаді (та, зрештою, і в інших країнах американського континенту), він побачив, що наші краяни найменш за все думали про науку й просвіту, бо впродовж перших десятиліть свого побутування там не мали для цього ніякої змоги. Вони освоювали прерії, обживали й окультурювали місця, в яких до них рідко ступала людська нога. Багато з них анітрохи не піклувалися й про навчання дітей та внуків. А тому й помітно відстали в цьому розумінні проти англійців, французів, німців. Так і створилася прикра дистанція. А дехто й сьогодні живе за такою теорією: «Наші діди й батьки нормально прожили тут без будь-якої науки — проживемо так само й ми, й наші діти проживуть». Як відомо, консервативності українцям не позичати. Саме з такими настановами послідовно бореться Петро Яцик. Нехіть до освіти його обурює не менше, аніж гра у велику освіченість.
1 як тут не вигукнути Шевченковими словами:
Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «1 ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані раю, Немає й Бога, тілько я!..»
Мій добрий приятель Олександр Харченко його запитав:
— Маєте таке навантаження… Чи не хотілося б вам відпочити? Ви вже стільки зробили…
Яцик аж спалахнув:
— Відпочинок, спокій — це смерть! Типово українська мрія: розлягтися на травичці в холодочку й нічого не робити! Як ви можете таке казати, Харченко? Я був про вас доброї думки…
Розгублений Олександр почувався дуже ніяково, хоча ніякого морального злочину не скоїв.
А Яцик уже спокійнішим тоном пояснював:
— Хочу заробити ще багато. Звичайно, не для себе. Мені давно досить. Для справи. Для тієї ж науки…
А мені подумалося: як часто ми буваємо різко несправедливими в ставленні до своїх сучасників. Згадалася чиясь заздрісна фраза про Яцика: «Шукає собі популярності!» Все правильно — невдахи завжди ладні такі речі опошлювати й паплюжити. Ліліпути втішаються тим, що можуть бодай погане слово сказати про гуліверів.
А ще подумалося, що колись нарешті ми осягнемо весь розмах Яцикових діянь і звершень і поставимо його ім’я в українській історії на почесному місці поряд з іменами найвидатніших наших меценатів — Терещенків, Сими-ренків, Ханенків. І скажемо: «Дякувати долі, що є в нас Петро Яцик».
Генеральний секретар Світового Конгресу Вільних Українців Василь Верига:
«На жаль, Петро Яцик є якщо не єдиним, то одним із небагатьох, хто так віддано й жертовне ставиться до потреб української спільноти. Він ділиться з нею своїми зисками з переконанням, що патріотизм без жертви — це порожній звук і тільки пожертва на різні українські культурні потреби, а зокрема на наукові цілі,— це довготривала пожертва, це інвестиція для української спільноти».
З інтерв’ю для канадського журналу «Нью Перс-пектіво>.
Запитання: Ви також, на відміну від багатьох українських успішних професіоналів, щедро жертвуєте на наші громадські справи. Чому дали гроші для стількох науково- освітніх інституцій?
Відповідь: Бо ніхто не вірить, наскільки ми відстали від західного світу. Існує пекуча потреба піднести мій бідний народ на вищий західний рівень. Тому я присвятив стільки часу й грошей на освіту.
Особливо на освіту. Багато людей допомагають мистецтву й літературі Я ж вірю, що ми маємо забезпечити нашу культуру, створити щось солідне, а не лиш зберігати архіви. Ми збережемо їх краще, якщо створимо умови вживати їх і творити на їх основі нове. Самі ж архіви є мертві, як Ленін у мавзолеї…
Я думаю, що на нижчому рівні наше організаційне життя дуже сильне. Але коли мова про вищий рівень, особливо в світі, в академічному світі, то нас знають у Канаді менше, ніж канадійських ескімосів. Чому? Бо ми не писали про себе досить чужими мовами. Ми вважаємо, що нас не люблять. Ні, нас просто не знають на вищому рівні.
І саме тому я вирішив присвятити стільки часу та грошей інституціям вищої освіти.
Конфуцієві належать такі слова: «Краще засвітити свічку, аніж увесь час нарікати на темряву».
Яцик постійно нарікає на темряву, щоб інші зрозуміли. І Яцик засвічує свічку, щоб інші те наслідували.
Коли цю книгу вже було закінчено, в газеті «Вісті з України» з’явився лист, який видався мені найкращою логічною крапкою для розповіді про Петра Яцика.
Лист до редакції написала його племінниця, що завершувала навчання в Канаді.
«У цей важливий для будівництва України час ніщо не є таке важливе, як виховання висококваліфікованої, кмітливої генерації українців. Наша батьківщина має величезні природні можливості, але, на жаль, 70 років комуністичної влади майже повністю винищили підприємницький дух у нашому народі. Люди навчилися лише одного: дай!
Скільки з моїх співвітчизників приїздить до своїх родичів до Америки чи Канади і зразу ж кажуть: «Хочу це! Купіть це! Дайте, бо у вас є!» Чи не знайомі вам такі фрази?! Родичі думають, що, купивши всяке добро в тутешніх магазинах, зроблять своїм племінникам, внукам та іншим родичам велику користь. От і їдуть ці молоді та і не молоді люди в Україну з валізами, повними подарунків на кілька тисяч доларів.
Чи думали ви коли-небудь, яка користь з ваших витрат? Ну, надіне ваш родич нову модну шкіряну куртку, купить нове авто… Але розумом, душею залишиться таким же, як і був до Канади: ані мудрішим, ані багатшим. А за кілька років, як зносяться обнови, знову проситиметься до Канади (на закупи). Що ж, немає нічого злого
в тому, що ваші рідні в Україні будуть жити краще, ніж інші. Але… Є у східних народів прислів’я: «Як хочеш, щоб твій син мав на вечерю рибу, то не дай її йому, а краще навчи, як її ловити, щоб завжди міг мати її на своєму столі». Мабуть, цією мудрістю користувався мій стрийко, коли запросив мене до Канади не на відвідини, а на навчання.
Повірте, у моєму житті не було нічого дорожчого, ніж ці два роки за лавкою університету, бібліотек та недоспані ночі перед іспитами, досягнутий диплом. Мої друзі в Україні сміялися: «От не мудра, тратить такі шалені гроші на освіту, а могла би стільки обновок купити, на все життя би стало».
Я завжди мріяла навчитися працювати так, щоб заробити на все, що мають інші, і ніколи не просити. Певна, що саме освіта в канадському університеті розширила мій світогляд, додала ідей та натхнення працювати. Десятого червня я буду однією з тих щасливих, які надінуть убрання випускника Торонтського університету і отримають диплом. Земний уклін моїй родині, яка «навчила мене ловити рибу, а не дала готової». Мрію лише, щоб більше людей навчилося західного способу мислення, щоб мені було легше з ними будувати мою Україну…
Об’єднаймося для того, щоб дати іншим багатство розуму.
Оксана Яцик»
Коментарі тут, певно, зайві. Зміст листа говорить сам за себе. Не випадково Петро Яцик любить повторювати фразу: «Я сію зерно, зерно росте…» Росте.
Улітку 1993 року у Вінніпезі відбувалася наукова конференція українських бізнесменів і професіоналів. Яцик готувався до неї, бо мав виступити з доповіддю.
Звичайно ж, для нього не існувало проблеми, що сказати, оскільки за ним — багатолітня успішна практика, а отже, й неповторний індивідуальний досвід. Проблема була тільки в тому, щоб економно викласти свою концепцію, не виходячи за рамки регламенту. Тому довелося потратити час, шукаючи точних формулювань, щоб у них «словам було тісно, а думкам просторо».
Яцикова доповідь викликала велике зацікавлення і серед його колег, і серед учасників конференції з України. Адже він не спокусився можливістю проголосити коментар до своєї підприємницької біографії (що, звичайно, теж було б цікаво й повчально), а натомість узявся оголити ті проблеми, які мають сьогодні для молодої держави чи не першорядне значення.
Тому, мені здається, цілком логічно на завершення розповіді про нього надати слово ще раз йому самому, аби читач, як мовиться, з перших рук узяв інформацію про те, якою бачиться наша ситуація авторитетному бізнесменові і який вихід пропонує він з неї.
Петро ЯЦИК ПРАКТИЧНІ КРИТЕРІЇ ВИБОРУ
До двадцятидворічного віку я жив і працював в Україні то під польським, то під російським, то під німецьким урядами. Побувавши в становищі одного з рабів, я трохи більше знайомий з тим менталітетом, ніж будь-яка інша людина, котра виховувалася лишень у західному культурному середовищі.
Протягом сорока років я торував дорогу життя, що базувалася на традиціях західної культури, яка відрізняється від культури східної. Як ми знаємо, східна культура ніколи не була демократичною і незалежною у
своїй суті. Історично вона склалася як диктатура. Команди згори і пасивний опір низів. Ця система також працювала, але, звісно, не так ефективно, як так звана капіталістична або демократична система. Багато людей, знаючи, що наша західна система працює краще, хочуть пристосувати наші західні методи до східної системи, сподіваючись, що вони приживуться й автоматично поліпшуватимуть її, змусять діяти ефективніше. Однак чимало людей на сьогоднішній день вже пересвідчилися, що такий підхід не спрацьовує, хоча декотрі ще й досі беруть участь у цих процесах. Але звинувачувати іншу сторону — то найлегший шлях. Потрібно збагнути головне: поки ми розглядатимемо два різних підгрунтя, дві різні культури під одним кутом зору, успіху нам не бачити.
Щоб розвивати будь-яке підприємництво, потрібно мати три складові частини: робочу силу, знання і капітал. А щоб змусити ці три елементи діяти ефективно, потрібно привести їх до спільного знаменника. Багато так званих «саквояжників» їдуть сьогодні в Україну. Там вони бачать нестатки, відсутність товарів і в нашому західному розумінні бачать величезний ринок збуту. Однак слід зазначити, що розміри цього ринку оманливі. Більшість українців працюють майже задарма. Вони не мають грошей. А коли в них немає грошей, то там нема і ринку. Але становище не безнадійне. Попри все, попит в Україні існує. Отже, ми повинні сконцентрувати свої зусилля на тому, як найефективніше задовольнити цей попит і мати з цього прибуток.
Передовсім необхідно розділити бізнес на дві категорії— великий і малий. Слід віддати належне великому бізнесу Німеччини, Швейцарії, Японії, Кореї, Англії, Америки, Ізраїлю, який має і знання, і капітал. Єдине, що йому бракує — це кваліфікованої робочої сили. Великий бізнес через різні фонди, урядові структури, посольства тощо знаходить шляхи до будь-якого уряду, щоб домогтися своїх концесій. Ми не належимо до цієї групи, наше місце в другій категорії — у малому бізнесі.
Малий бізнес створює більше робочих місць, він сприйнятливіший до нововведень, прибутковіший, спроможний платити більші податки. Кожен, хто хоче поїхати в Україну з метою задоволення потреб її грома
дян, повинен перевірити себе: що він знає і що він може? Багато людей хочуть «робити гроші», але якщо вони не знають, як і що робити, їхня справа безперспективна. Гроші самі по собі не прийдуть.
Та коли навіть вони знають, як і що робити в умовах західного світу, це ще не означає, що їхніх знань достатньо для того, аби почати бізнес в Україні. Візьмемо, наприклад, будівництво. Якщо навіть людина добре обізнана з фінансовою структурою цієї галузі, трудовими відносинами, архітектурними вимогами, відповідним законодавством, знає що і де будувати, вона не зможе застосувати ці знання безпосередньо в Україні. Ділові люди повинні їхати туди і вивчати українські методи будівництва, дбаючи про їх подальше вдосконалення. Можливості для цього там є, але треба залишитися там на якийсь час, пожити в цій країні, щоб випробувати міць своїх крил.
Тепер — про інвестиції. Питання інвестиційного клімату в Україні досить складне. Інвестор мусить оцінювати умови капіталовкладень у країні, котра базується на таких факторах, як ідеологія, політика, економіка і культура. Умови для іноземних інвесторів в Україні визначаються передусім такими основними факторами, як стан економіки, політика уряду і кон’юнктура ринку.
Прискорення інфляції також впливає на інвестиції в Україні. Водночас ми маємо пам’ятати, що іноземні інвестиції не страждають від інфляційних процесів місцевої валюти.
Беручи до уваги зазначені фактори, кожен, хто збирається починати бізнес в Україні, мусить визначити сферу своєї діяльності там: виробництво, послуги, торгівля, нерухомість, цінні папери тощо. Найближча моєму серцю та галузь виробництва, яка може випускати продукцію за рахунок місцевих коштів і продавати її за місцеву валюту, і водночас здатна довести якість своїх виробів до такого рівня, який дозволив би експортувати їх (чи бодай частину з них) і продавати за тверду валюту.
Не має значення, який напрямок діяльності ми оберемо. Суть в іншому: ми не зможемо успішно розвивати свій бізнес, якщо спиратимемось тільки на власні сили. Нам потрібні місцеві ділові партнери. Проте знайти підходящого місцевого партнера — одна з найскладніших
проблем. Це зовсім не означає, що в Україні бракує хороших, ділових людей. Безумовно, там є достатньо чесних, надійних, освічених людей, але тамтешній стан зв’язку й інформаційна система не дозволяють їх оперативно знаходити. Беручи до уваги, що це — найважливіший фактор для 99 відсотків західних підприємців, які цікавляться бізнесом в Україні, ми маємо проаналізувати його дуже ретельно й серйозно.
Ми повинні признатися самі собі, що є щось специфічне в українцях, оскільки протягом останніх ста років не з’явилося ні в Сполучених Штатах, ні в західному світі взагалі жодної української компанії чи корпорації із солідною підприємницькою діяльністю. Багато є компаній і корпорацій, створених німцями, арабами, індійцями, спільних підприємств з англійцями у З’єднаному Королівстві, але я не знаю жодної української компанії. Багато з нас починали свій бізнес у 1950, 1951, 1953 роках у Канаді й Сполучених Штатах, але знову ж таки, я не знаю жодного значного товариства чи спільного підприємства, які б працювали стабільно й міцно стояли на ногах. Ці два приклади мають стати для нас симптомом проблеми, що потребує вдумливого аналізу. Якщо ми знайдемо свою «ахіллесову п’яту», якщо ми перетворимо її у свою міць, якщо ми переключимося з «негативізму» в «позитивізм», то, безумовно, знайдемо ключ до розв’язання багатьох наших проблем. ‘ Україна розташована в самому центрі між Західною Європою і східним блоком країн. Вона багата широким ринком збуту, чудовим кліматом, природними ресурсами, освіченими людьми і водночас бідна, якщо мати на увазі повсюдні нестатки.
Останнім часом я побував в Україні шість разів. Спершу я навіть і гадки не мав налагоджувати зв’язки з тими деструктивними силами, які репрезентували комуністичну систему. Я прагнув робити бізнес із так званими демократами. Минуло два роки, поки я зрозумів, що всі демократи — це вчорашні комуністи і що всі демократи заполітизовані й не знають, як і що робити. Вони стали політиками завдяки нещадній критиці тих комуністів, котрі керували країною раніше. Вони хочуть користуватися усіма привілеями колишніх комуністичних керівників, але не хочуть вчитися керувати
краще й відповідальніше, ніж це робили комуністи. За такої позиції державних лідерів стан економіки навряд чи поліпшиться. Політика без економіки — це всього-на-всього пустопорожня балаканина.
У березні 1991 року, у Ванкувері, я зустрівся з консулом торгпредставництва Сполучених Штатів у Британській Колумбії. Як ви знаєте, консули торгпредстав- ництв — це справжні політики, але політика для них — то лишень своєрідна вітрина. Я поділився з ним своїми спостереженнями, і він цілком погодився зі мною. Дуже важливо усвідомити, що проблема існує, але ще важливіше знайти спосіб її розв’язання. Після короткої дискусії, яка торкалася економічного становища в Україні, ми дійшли спільного висновку. Змінити ситуацію в Україні можна лише двома шляхами. Перший — революція. А це означає море крові, руйнацію і початок нової системи. Весь цивілізований світ відкидає цей метод.
Другий шлях — реформи. Він довгий, тернистий, але не завдає такої шкоди й руйнації, як перший.
Говорячи про будь-яку групу людей, не можна стверджувати, що всі вони або тільки хороші, або тільки погані. Деякі екс-комуністи — чудові виконавці. Вони добре працювали на колишню комуністичну систему, вони так само добре працюватимуть і на некомуністичну систему. Ці люди знають свою справу, вони реалісти в оцінці життєвих ситуацій. Ми повинні знаходити їх, співпрацювати з ними, вчитися в них їхнім методам, допомагати їм поліпшувати продуктивність і якість роботи, вчити молоде покоління працювати краще. Звичайно, легше сказати, ніж зробити, одначе це єдиний шлях — довгий, але певний.
У жовтні минулого року я знову побував в Україні, але на демократів більше не розраховував. Я прийшов до партократів, які керували будівництвом у Київській області. Я побачив там багато можливостей і перспектив, особливо у галузі реконструкції і лізингу. Там є багато можливостей у плануванні і будівництві нових мікрорайонів. Але, на моє глибоке переконання, перед тим, як починати там якусь справу, треба поїхати в Україну принаймні на півроку, щоб мати змогу ретельно, щодня вивчати ситуацію, вивчати людей, їхні методи роботи, організацію праці з точки зору застосування там
західних методів і технологій. Повірте мені, вони ще й досі чекають вказівок згори. Там не так важко поліпшити продуктивність праці Буде набагато важче поліпшувати якість роботи, якість продукції, а це — головна необхідність.
По-перше, нам потрібні партнери з «ноу-хау» в Україні, по-друге, слід мати на увазі, що там існують податкові пільги для іноземних партнерів і спільних підприємств.
Ось моя порада, що ґрунтується на великому досвіді: не обирайте собі ділового партнера лише на тій підставі, що він політик або просто хороша людина. Практичним критерієм у виборі партнера по бізнесу має бути його попередня діяльність. Річ не в тім, як багато він знає, а в тім, що він зробив і скільки власних грошей може вкласти у справу. Чи він знає, що практично треба робити, аби успішно й стабільно забезпечувати напрямок бізнесу, до якого ви плануєте увійти. Ми повинні мати на увазі той факт, що більшість українських лідерів — це романтичні мрійники, поети, п’яниці і дрібні злодії. Отже, ми повинні бути тверді у своєму виборі. А зробивши вибір, ми повинні для себе чітко з’ясувати:
- Який статус має структура, до якої ми збираємось увійти;
- Скільки грошей (місцевої валюти) вкладатиме кожен з партнерів;
- Хто що робитиме і як ця робота оплачується на ринку;
- Що станеться, якщо між партнерами виникне незгода й вони змушені будуть розійтися — хто, кому і скільки сплачує.
Пам’ятайте, що не важко вступити в ділове партнерство, як і в шлюб, набагато важче розлучитися.
Як я вже згадував, українці не досягли особливих успіхів у діловому партнерстві. Обидва партнери, як правило, чекають більшого від другої сторони. Пізніше, у повсякденній роботі, вони бачать, що їхні плани не здійснюються, наслідки роботи не такі, як хотілося б. Але вони не можуть сказати собі, що обманулися у своїх сподіваннях. Набагато легше звинуватити партнера. Замість того, щоб піти до партнера і відкрито й чесно сказати йому у вічі: «Мені не подобається те або те»,
вони перестають розмовляти один з одним, що ще більше погіршує ситуацію.
Отже, дуже важливо зафіксувати усі свої можливі сподівання на папері. Найкраще з самого початку передбачити можливі ситуації, обумовивши їх у відповідному договорі, щоб уникнути непорозумінь у майбутньому. Мені доводилося співпрацювати з багатьма партнерами по бізнесу, і я й досі розмовляю з ними майже з усіма, бо завжди дотримувався єврейської приказки: «Давайте жити як брати, а лічити гроші нарізна».