ЩЕ РАЗ ПРО ЕТИКУ БІЗНЕСУ ТА ПРО БАГАТИХ І БІДНИХ
Ту історію Яцик любить оповідати, знаходячи в ній глибокий і повчальний зміст.
…Прийшов якось до нього чолов’яга вже зрілих літ. Сказав, що хоче мати важливу розмову.
Випили пляшку пива — стояло спечне літо.
Яцик мовчить, чекає, доки чоловік почне.
Нарешті той приступає до теми:
— Знаєте, пане Яцику, я такий спритний і я такий практичний… Хочу за бізнес узятися… То просив би у вас поради…
Чи й треба казати, що Яцик попервах майже стішився: українець хоче піти в підприємництво. Це ж те, до чого він не втомлюється закликати своїх земляків.
— Чим я можу допомогти? — запитав з готовністю.
— Бачте,— каже той,— я такий, що не вмію брехати… Не навчили б мене, як то робити.
Яцик спершу не зрозумів: а до чого тут він? Та потім у його свідомості спалахнуло: «То це, виходить, він мене брехачем називає?»
Як відповісти? Не бити ж хлопа по пиці.
Помовчав. Погамував обурення. Пішов до канцелярії і повернувся з папером у руках.
Там було написано, що американська компанія гарантує за Петра Яцика двісті п’ятдесят тисяч доларів на виконання певної програми.
— Прочитайте це,— спокійно сказав новоявленому кандидатові в бізнесмени.
Той прочитав і запитливо подивився на Яцика.
— Чи ви думаєте, що вони б гарантували брехунові таку суму? — підказав йому тему Яцик.
— Може, вони вас не знають… Отакої заспівав! Хоч сядь, хоч стій…
Але Яцик уміє не тільки вулканічно спалахнути. Він уміє навіть самого себе інколи здивувати витримкою.
— Якщо прислали цей кредит-рапорт, то знають про мене більше, аніж я сам про себе. Вони ретельно перевіряють, кому дати в кредит цента, а тут — двісті п’ятдесят тисяч,— вбивав до голови прохачеві оригінальної поради.
А той усе ще відмовлявся розуміти.
— Запам’ятайте, шановний, у бізнесі можна обманути лише один раз, а після того ваша справа безнадійно програна. Бо про той обман одразу ж знатиме весь діловий світ. І ніхто вже ніколи не вступить із вами ні в які стосунки. Бізнес — справа чесних людей.
Дуже знітився на ті слова кандидат у бізнесмени. Понурив голову, почухав затилля, сховав од Яцика погляд.
…Здається, не став він підприємцем.
Зрештою, міг і стати. Але — ненадовго.
У бізнесі часто виникають ситуації, коли, як мовиться, треба й характер показати, інакше станеш жертвою чийогось надмірного апетиту. А що Яцикові характеру не позичати, то він успішно виходить з тих перипетій.
Приїхали, наприклад, до нього представники потужної фірми. Торги починають дуже здалеку, вдавшися до масивної «артпідготовки»: нас, мовляв, знають усі, ми
процвітаємо…— одне слово, це велика честь вступити з ними в ділові стосунки.
Життєрадісний і доброзичливий Яцик уважно слухає, усміхається. Все відбувається, мов на високому дипломатичному прийомі.
Приїжджі, певно, вже вважають: мети досягнуто — не встоїть довірливий українець, знизить ціну. Ось зараз він уже про це повідомить…
1 Яцик з тим же привітним усміхом каже: так, він справді радий успіхам тієї фірми, зворушений її увагою до себе, охоче співробітничатиме за кожної нагоди… А далі, «не скидаючи білих рукавичок», буцімто невинним тоном запитує поради:
— На кому ж я тоді можу заробляти, якщо тут поступлюся? Хіба на жебраках?..
Вираз обличчя співрозмовників виказує: «наївне» Яци-кове запитання заскочило їх зненацька — його вони не передбачили. Присипляючи його пильність, приспали свою.
Нікуди подітися — змушені поступитись.
Розмірковує вголос:
— Звичайно, кожен пильнує своїх інтересів, кожен хотів би вигіднішого для себе й коштом іншого. Але ж силою ніхто ні в кого не видиратиме — всі оглядаються на закон. До послуг кожного армія адвокатів. Отже, нормальними, на мою думку, є варіанти, коли обидві сторони напівзадоволені операцією. Стовідсоткового задоволення ні в кого бути не може, оскільки стикаються полярні інтереси. Обом сторонам треба зробити по компромісному кроку. Інакше до порозуміння не дійти.
— А якщо під час таких операцій вас хтось ошукає? — запитую несподівано.
— Отже, він виявиться розумнішим й кмітливішим за мене. Я йому тільки поаплодую. Життя — це теж своєрідна гра. Погратулюй переможця, що він виявився кращим за тебе. Віддай йому належне. Себе ж тренуй тяжче, і наступного разу ти вийдеш переможцем. Тратячи ж час у наріканні на переможця, ніколи не виграєш.
— І ви ніколи не зводите рахунки?
— Які вже можуть бути рахунки? Справу зроблено… За науку треба платити. А в бізнесі кожен день — наука.
— Чи часто ви помилялися?
— Не так часто, але помилявся. Непомильних не буває. Однак за всіх невдач, за всіх помилок завжди звинувачую тільки себе.
А мені згадалася характерна в цьому розумінні історія. При якійсь операції Яцик зазнав невдачі. Він не уподібнився до багатьох наших земляків — не став нарікати на весь білий світ. Люто накинувся на себе з не дуже благородними словами. В той бурхливий монолог втрутився іронічний і делікатний Мирослав Бігус, який узяв Яцика під захист од Яцика й почав розповідати йому про його позитивні якості. Яцик не хотів погоджуватися, але не став вступати в дискусію. Сказав: є надія, що завтра буде краще, ніж сьогодні, бо він став досвідченішим на одну помилку.
Зреагував чоловік на неприємність, але не загруз безнадійно в негативних емоціях, як це часто буває з багатьма нами. Прикрість йому світ не затьмарила, він не втрачає «форми», зберігаючи рівновагу душі й розуму. Також вельми важлива і професійна, і суто людська риса.
В інтерв’ю для «Нового шляху» Яцик згадував критичний період свого підприємництва, коли він був одним із учасників будівельної спілки, де справи ніяк не могли піти на лад. Очевидно, то був типовий зразок нераціональних настановлень у підприємництві.
«Спілка ця була побудована на уділах. Уділовців було 18. Тому що ми виросли на кооперативних засадах (де не уділи, а кожен член мав рівний голос, як це нормально в нашому житті буває), на зборах найбільше говорили ті, які повинні мовчати. Такий стан тривав за малим до 1961 року…»
Що було далі, я вже писав попереду. Яцик виявив характер. Це йому обійшлося в 35 тисяч доларів. Але те стало його блискучою перемогою, що принесла плоди трохи пізніше: «…я перебрав спілку цілковито під свою контролю, і відтоді підприємство почало зростати на 100 % річно майже протягом десяти років. Спочатку я будував житлові будинки, потім, щоб одержати будівельні площі за нижчою ціною, ми почали купувати землю і встановляти всі обслуги — каналізацію, воду, дороги з хідниками, електрику. З часом, коли почав трохи показуватися зиск, враховуючи постійне знецінювання нашої ва-
люти, ми перейшли на будову виключно індустріальних споруд. Будинки або здаємо в рент1, або продаємо. Найняті будинки є для нас інвестиціями. Планування, фінансування, координація всіх проектів виходить з нашої канцелярії. Усі правні, інженерні, мистецько-архітектурні і технічні праці виконуємо, вживаючи якнайбільше кваліфіковані для даного проекту фірми…»
Зрештою, читач уже має уявлення, що і як відбулося в тому, за висловом Яцика, «колгоспі». Але міг не звернути увагу, що зі всіма тодішніми співвласниками він повівся по- джентльменськи. Розпад альянсу супроводжувався чесним поділом коштів, де точно було враховано, що кому має належати. Інакше вчорашні компаньйони твердили б, що їх підступно ошукано, про Яцика відразу ж в усі усюди пішла б погана слава, з якою важко боротися, яку важко заперечити. І тут ми підходимо до однієї з важливих закономірностей життя у бізнесі тутешнього світу (хочеться вірити, що колись, може, прийдуть часи, і подібне стане нормою в Україні — інакше нам ніколи не вийти в люди).
Це світ, у якому репутація людини — її капітал.
Бездоганна репутація — одна з важливих запорук успіху. Надто ж — для бізнесмена. Якщо йому вірять (а для цього треба таки багато!), то всі вважають його надійним партнером, усі хочуть мати з ним справу. Адже найголовніша гарантія — його ім’я. Як втратиш гроші, можеш набути їх знову, а як втратиш добре ім’я, то цього вже ніколи не виправиш.
На своє ім’я треба працювати десятиліттями.
Яцик давно вже «зробив» собі ім’я і чимало разів його «окупив». Він з повним правом міг би повторити: «Моє ім’я — мій друг».
Так, професіоналізм — то дуже важливо. З нього все починається. І про це він повторює на кожному кроці. Ось один із його типових монологів:
—…Якщо ви навчитесь робити більше і краще за своїх конкурентів, тоді вам прийде більше грошей. Капіталістична система вимірюється ними, вони — кри-
терій вашої сили. І гроші повинні працювати на вас, а не лежати безрушною цифрою. Але якщо продукція не має споживача, то — незаперечно — ваша робота нікому не потрібна, це — вже сигнал, що ви працюєте для нікого і ніхто вам за вашу працю не заплатить. Мені, щоб не допустити цього і випередити конкурентів, доводиться передбачати багато речей. І тут трапляється чимало нетипових випадків, тих, до яких ти можеш бути не підготовлений попереднім досвідом. Головне — вчасно зорієнтуватися і правильно зреагувати. Перша втрата — найменша втрата. Але закономірно й універсально за всіх умов (принаймні для мене): знати конструкцію будівель, систему складання і затвердження планів будівництва, оформлення всіх відповідних документів, характер каменю, дерева, звички й рефлекси людей…
І ще один висновок можу сказати після багатолітнього перебування в бізнесі. Дбаючи лише про себе, про свою кишеню і забуваючи про найнятих для твого підприємства робітників, сам-один багато не зробиш, багато не досягнеш. Мусиш думати про благополуччя всіх твоїх працівників; це — також один із важливих законів чесного підприємництва. Бізнесмен повинен бути порядним і діяти в суворих рамках етики й людяності Звичайно, ніхто вас не запакує до в’язниці, якщо переступите ці рамки і збагатитеся не завдяки високій продуктивності й низькій ціні вашого товару, а завдяки жорстокій експлуатації слабшого за вас, завдяки тому, що обібрали його на йому належне. Але це буде вже нечесна гра. Безжально експлуатовані робітники скажуть: «Не жалів нікого і його не жалко».
Яцик сповідує непорушне правило: завжди називати речі своїми іменами, бути максимально конкретним за будь-якої ділової розмови, не витрачаючи час на так звану дипломатичну підготовку. 1 це з успіхом виправдовує себе. Уся його багатолітня практика — нескінченний ланцюг епізодів, у яких порозуміння й успіх приходили саме завдяки цьому методові діяльності.
Ще на перших кроках його у будівельній фірмі, коли вона мала особливо скрутні часи, виникла потреба попрохати відстрочку сплати боргу містерові Девідсону, котрий, за словами одного з Яцикових спільників, навіть слухати не хотів про те.
Майже півроку потратив «пан інженер» (так називав Яцик свого спільника, який вів усю канцелярію фірми) на те, щоб через свого адвоката вмовити Девідсонового адвоката, аби той переконав свого господаря відкласти термін сплати боргу.
Піврічна словесна епопея не дала сподіваного результату.
Яцик перепитав про мотиви відмови, але не почув нічого справді аргументованого. Відмовлено — й усе.
— Я сам піду до Девідсона.
— Не можна вам іти,— наполохано сказав «пан інженер».— Ви — грубий. Тільки нашкодите справі. Он пан адвокат делікатно говорив, і в нього нічого не вийшло, а ви ж так не вмієте!
«Не знаю, чому в нашій культурі пряма, щира й конкретна мова вважається грубою. Замість вичерпно доказати опонентові свою рацію і спільну для обох користь, наші люди часто вдаються до плетення улесливих словес, все блукають довкола справи, не говорять по суті і в той спосіб одразу ж підривають довіру до своїх чесних інтенцій»,— Яцик не раз зі здивуванням висловлював цю думку, вважаючи, що в ній — діагноз неприродної і нераціональної поведінки наших земляків у тому світі.
— Може, я й справді грубий,— погодився тоді він,— але я — конкретний. Хочу знати причину. А може, й переконаю.
Умовився про зустріч із Девідсоном.
Виклав йому суть справи: оскільки той раніше, володіючи землею під житлове будівництво, не провів туди каналізацію, Яцик не міг розпочати роботу й узяти в держави необхідну для цього позику. Отже, тут є і його провина. Якщо він з тим згоден, то мусив би піти фірмі назустріч.
Девідсон уважно вислухав і викликав секретарку, щоб продиктувати їй рішення: відкласти на рік (без процентів!) Яциковій фірмі сплату боргу.
Після того Яцик намагався переконати своїх спільників: у цьому світі ділові люди люблять не делікатне затуманювання справи, а пряму, щиру мову, шанують завперш того, хто говорить по суті й уміє обстояти свої інтереси.
Але ця наука для його земляків не дала сподіваного результату, бо за якийсь час повторилася майже аналогічна ситуація.
Виникла потреба одержати гарантію на будову від однієї великої асекураційної компанії.
«Пан інженер» знайшов українського адвоката, котрий почав домовлятися з адвокатами компанії. Кількамісячні переговори скінчилися повідомленням: нічого з того не буде.
Уже маючи досвід, в який спосіб можуть домовлятися його колеги, Яцик не хотів вірити, що для успіху справи зроблено все.
— Дайте номер телефону керівника компанії. Сам говоритиму з ним.
Його знову почали відраджувати від цього наміру:
— Ви тільки нашкодите…
— Нам уже відмовлено! Яка може бути більша шкода?! — здивувала його логіка колег.— Але ж можна ще спробувати порозумітися…
Зателефонував і сказав приблизно так: перед тим, як ти мені відмовиш, послухай уважно. Ми вже брали в тебе гарантії. Твій бізнес також зростав завдяки нам. Ти маєш можливість і далі зростати разом з нами.
Англієць заперечив, що в Яцикової фірми немає на рахунку в банку відповідної суми грошей. Довелося відповісти: якби були такі кошти, то, може, й не довелося б звертатися за гарантією. Отже, якщо не даси гарантії, то собі ж нашкодиш, бо, не підтримуючи будівельної фірми, також багато втрачаєш.
Логіка Яцикових аргументів подіяла безвідмовно. Те, що не вдавалося зробити найнятому для цієї операції адвокатові, вдалося йому.
«Я намагався діяти не по-українськи, а так, як прийнято в цьому світі,— коментує Яцик.— Дехто з наших бізнесменів за кілька десятиліть не може відмовитися від прийнятих у нас вдома форм і способів неефективного ділового спілкування, коли стільки зусиль витрачається на розмови не по суті, на так звані дипломатичні підходи. Той досвід тут користі не дає. Він тільки заважає порозумітися…»
Справді: йдучи до чужого монастиря, доречно вивчити його статут, а не пхатися зі своїм.
У розмовах з ним часто виникала тема стосунків власника підприємства з робітниками — особливо з українцями — й ось у такому ракурсі.
Якось він найняв цілу бригаду теслів крити дах будови. Працювали спроквола, час од часу влаштовували перекури та бурхливі дискусії на так звані політичні теми, в яких, звичайно ж, домінувала тема України.
Яцик зауважив їм: нині ви будуєте не Україну, а всього-на-всього фабрику, отож зосередьтеся на роботі.
Чи й треба казати, як це їм не сподобалося?
З виразу облич Яцик бачив те. Але промовчав, оскільки дотримується принципу, сформульованого в англійському прислів’ї про те, що балачки коштують дешево.
Одного разу після закінчення робочого дня до канцелярії зайшов колишній сотник Української Галицької Армії Стіф, що працював у тій бригаді.
— Пане Яцику, я хотів би дістати у вас трохи грошей…
— Ви закінчили роботу?
— Закінчили.
Згідно з контрактом йому належало півтори тисячі доларів.
На таку суму Яцик і виписав Стіфові чек.
Той подякував і вийшов. Але за кілька хвилин повернувся й сказав:
— Я сподівався одержати сто, двісті чи триста, а ви виписали…
Бригада українських теслів звикла працювати мало, а отже, й одержувати мало.
І ось — така приємна несподіванка. Розчулений Стіф сказав:
— Пане Яцику, я був сотником Січових Стрільців. І скажу вам таке: якби ми мали таких офіцерів у дев’ятнадцятому році, як ви, то не втратили б Львова!
А потім зізнався: вони вважали, що йому — на противагу їм — не вистачає справжнього українського патріотизму.
Яцик усміхнувся й подякував за визнання, яке так важко здобути поміж своїх земляків. Особливо ж, коли висловлюєш на їхню адресу різкі докори.
Він дуже любить повторювати слова: «Якщо я вчиню правильно, цього ніхто не запам’ятає, але якщо — неправильно, то цього ніхто не забуде» (вони навіть написані над його робочим столом у канцелярії).
Це — один із життєвих девізів Петра Яцика. Він, до любить такі точні словесні формули, сипле ними майже щороку. Слухаючи його, згадуєш оте відоме: «Хто яс-* мислить — ясно викладає». І це теж багато говорить про особливість його інтелекту й динамічну рішучість характеру оскільки лаконічність і вичерпність — ознака людей, які не знають затяжних смуг болісних сумнівів і вагань.
Але повернемося до етики.
Яцик здає в оренду різним фірмам свої будинки.
Одна з тих фірм переживає не найкращі часи. Ось уже вона не має коштів для того, щоб платити високу орендну
плату.
її керівник приходить до Яцика й починає невеселу
розмову.
Власник має цілковите моральне, а тим більше юридичне право сказати:
— Щиро вам співчуваю, але прошу звільнити будинок — я ж не благодійницька установа.
Але Яцик цього не каже. Він міркує, приміром, так: «Я виставлю їх. Приміщення пустуватиме. Хто з цього виграє?»
І, переконавшися, що йому говорять правду, може піти назустріч, значно знизивши плату за оренду.
«Допомагаю їм — допомагаю собі»,— лаконічно пояснить тим, хто схоче зрозуміти логіку його вчинку.
Просто вважає, що не вчинив неправильно.
Якось розповів мені зворушливу історію, що значно розширила мої уявлення про бізнес і бізнесменів. Виявляється, й у тому прагматичному світі, де неухильно панує залізна логіка долара, де загалом, здасться, ніщо не може її підмінити і повсюдно відчувається диктат жорстоких економічних закономірностей, подеколи раптово зблискує якийсь світлий людський сантимент.
Отже, підприємець Бата, що спеціалізується на виробленні взуття, має одну з фабрик в Індії. І якщо на інших (в інших країнах) усе йдеться йому гаразд, то ця дає мало — чи й зовсім не дає — прибутку. У тамтешніх людей негусто грошей, щоб купувати його недешеве взуття. Бізнесменові нараювали продати цю фабрику. А він відповів: «Якщо в людини шестеро дітей й одно з них хворіє, то ви Що, вб’єте його? Ви вчите п’ятьох сильних і здорових допомагати хворому».
Розповівши це, Яцик сказав: «Такі люди хочуть більше зробити для світу, для інших. І їх треба підтримувати. Цього не розуміють в Україні, а дехто не розуміє і тут».
І знову, як це було багато разів, ми перейшли до сакраментальної теми багатих і бідних.
Згадувати, скільки гнівних інвектив на адресу багатих західного світу завчали ми в дитсадках, школах, вузах, університетах марксизму-ленінізму, чули на всіляких політінформаціях і професійних навчаннях,— то вже безнадійний трюїзм. Але все те ідеологічне звалище лежить на дні (а в декого — й плаває на поверхні) свідомості, значною мірою зумовлюючи наші мимовільні реакції на слова «багатий», «капітал» тощо. (Щоправда, останніми роками вони здебільшого витісняються почуттями безмежної заздрості або й тими імперативами, якими керувалися «експропріатори 1917 року»). Але це — крайнощі.
Згадаймо те, що майже прийнято за норму. «Тільки бідний може бути спасенний…» «Багатому потрапити на небеса складніше, ніж верблюдові пролізти крізь вушко голки…»
А ось — українські народні прислів’я та приказки: «Багачева, правда гірше брехні» «Багач би й око вийняв за шматок хліба» «Багач норовить, як би бідного з ніг збить» «Багач чуже загрібає, бо своєму ліку не знає» «Багач, як собака, на своєму лежить, а хвіст перекинув у чуж»
«Від багача не жди калача»
«Всяк знає, як багач дбає: не своїм горбом, а чужим
трудом»
«Сильні та багаті рідко винуваті»
«Якби не був свинуватий, то не був би і багатий»
«Як багач, так і рвач»
«Де багатство, там і лайдацтво»
«Як бідний плаче, то ніхто не бачить, а як багач скривиться, то кожен дивиться»…
Звичайно, треба зважити, що добра половина опублікованого в фольклористичних записах радянських часів — це псевдофольклор, творений од імені самого народу за соціальним замовленням ідеологів. Не з гущі мас хлюпнули
і повчальних висловів ультракласового характеру, а з кабінетів де на стінах красувалися класики марксизму-
де навіть повітря було наелектризоване ідейною пильнистю.
Та все ж чимало такого побутувало — та й нині по-бутує поміж люду, який свято переконаний, що багатому – тільки сам чорт брат.
Що ж, філософія вбогих також і гнучка, і винахідлива, і безжальна до об’єкта своїх антипатій. Але є в ній і чимало моментів не просто непереконливих, а відверто суперечливих.
От, скажімо: «Не проси у багатого, проси у доброго». По-перше, якщо добрий — бідний (а тут цей зміст легко вгадується), то що ж він тобі дасть? Бо навіть для себе не має. По-друге, чому бідність треба сприймати як автоматичне свідчення високих людських чеснот? Хіба не можна припустити, що добрі люди бувають і серед багатих?
Запитаймо себе: чи справді це гріх, якщо людина в своїй роботі розумніша за інших? Якщо, скажімо, вона вміє (улюблений Яциків приклад) виростити п’ять помідорів там, де інші вирощують чотири? Невже це має свідчити про те, що вона — аморальна і скупа?
Якщо підприємець може дати своїм робітникам за ті ж витрати енергії вищу зарплатню, аніж інші, то й цього ми теж не повинні брати до уваги і перекреслювати його душевні якості, оскільки він — заможний? Адже ж багатіє не тільки сам власник виробництва; багатіють всі, хто в нього працює. Звичайно, масштаби жодною мірою не співмірні, але й ризик втрат неспівмірний. Робітник у гіршому випадку втрачає роботу. Бізнесмен втрачає те, чим живе. Власне, саме життя.
Зрештою, це, здається, зрозуміло без додаткових пояснень.
Петро Яцик:
Поділ людей за чеснотами залежно від їхніх статків абсолютно безглуздий. Бідному часто важко лишатися і чесним, і справедливим, і високоморальним, і щедрим,
він бідний, бо він у цьому світі, у цьому житті — слабкий. Нещодавно я читав статистичні дані про Америку. Там поміж багатих є значно більше чесних і високоморальних людей, аніж поміж бідних. І вони, до речі,
чимало допомагають бідним. Зрештою, зрозумійте мене правильно, бо кажу про себе (але не для того, аби якось повеличатися): я роблю немало корисних речей для бідних — даю кошти на клініки й шпиталі, на видання книжок, спорудження шкіл, церков. Вважаю за свій обов’язок віддячити Богові, що дав мені можливість бути саме сильнішим за слабших. І це також моя приємність — платити бідним чи слабшим, що я сильніший… Якщо я зробив комусь добро, я радий. Коли один одному допомагають, обидва мають користь з того. Моїм законом у житті є те, щоб не робити комусь такого, чого не хочеш, аби заподіяли тобі. Роби добро не чека-ючи на винагороду. Ці істини я почерпнув із західної культури, яку в Україні так активно заперечують і відкидають. А вона, ця культура, має в собі високу добротворчу енергію, важливі моральні постулати. Людина може повністю розкрити свій духовний потенціал тільки за цілковитої свободи особи, яку забезпечує їй справжня демократія. На жаль, в Україні я побачив дуже своєрідне розуміння демократії. Для багатьох людей при владі справжньою демократією є лише те, що вони диктують, а те, що обстоюють їхні опоненти — виявляється, зовсім не демократія. Це неприємно вражає. До розуміння суті демократії і всього з нею пов’язаного треба ще рости…
Яцик любить повторювати, що в нього немає якихось таємниць од світу. Але є рецепт для тих, хто цікавиться, в чому секрет успіху й сприятливого для буття людського «режиму» душі: жити треба розумно й просто, тобто думати над своїми вчинками і наперед, і після них. А ще — поводитися з іншими так, як, на твою думку, вони мають поводитися з тобою. Це спрощує багато речей і дає спокій совісті.
«Життя за своєю природою дуже скомпліковане, а коли хтось ще більше його комплікує, аби видатися мудрішим, аніж він є насправді, то все стає ще заплутанішим, і він ніколи не дійде до ясності справ, за які бореться»,— наполягає Яцик.
На його думку, необхідно також частіше заглядати в свою душу, щоб знати себе, бути чесним із собою. «Перший і найгірший із усіх підступів — обманути себе. Потім
уже легко скоїти будь-який гріх», — сказав Джон Бейлі. «Побажання «пізнай себе» призначалося не тільки для приборкання гордині людської, воно також наголошувало, що нам варто б цінувати свою власну гідність»,— підкреслив Ціцерон. «Людині належить жити з самою собою і постійно піклуватися, щоб це було добре товариство»,— важливі в тому розумінні слова С. Й. Х’юза. Яцик також вважає, що то — неодмінна умова доброго психологічного самопочуття: думка про себе, про свої вчинки не повинна спричиняти нам душевного дискомфорту. А це й зобов’язує до відповідного стилю життя.
Звичайно, діяльність бізнесмена не буває без ризику. Але він повинен бути чесним, без домішок сумнівних авантюр. Скажімо, дехто намагається розбагатіти, приховуючи прибутки від податкових служб. Але то — не Яцикові методи. Він дотримується канонічних, чітко визначених законом «правил гри». У цьому розумінні має спокійну совість. Коли говорили з ним на ту тему, сказав: «Звичайно, якщо ти маєш цілком легальні можливості для обмеження сплати податку, то це вже просто твій обов’язок перед собою скористатися ними на свою користь». Важливо те, що йому не свердлять мозок і не точать душу тривоги тих, хто витрачає стільки розумової і нервової енергії на проблеми стосунків із законом. У кінцевому підсумку це не тільки безпечно, а й справді раціонально.
То — не його винахід. Такий лад думання і життєвої поведінки продиктували йому особливості побутування в тамтешньому світі. Ральф Емерсон сказав: «По-справжньому про рівень цивілізації свідчать не переписи населення, не розміри міст, не зібрані врожаї — ні, про нього свідчить якість людини, яку творить країна». Гадаю, з американським філософом можна погодитися, додавши тільки одне істотне уточнення: якість витвору суспільством людського індивіда не в останню чергу залежить од якості самого матеріалу, який перебуває, сказати б, на рівні сировини. Ще на тому етапі, коли людина творить себе сама. Суспільство ж ту роботу довершує.
«Якщо людина не крокує в ногу зі своїми супутниками, Це, можливо, тому, що вона чує інший барабан»,— сказав американський філософ Торо. Петро Яцик «чув інший барабан», не той, що багато його земляків, які в один час із ним приїхали до Канади.
Вони шукали тільки заробітку, а він розбудови власного підприємства, що стало справою всього життя. Яцик шукав саме таке заняття і йшов йому назустріч. Чи воно виявилося тим, про що він найбільше мріяв? Кілька разів у розмові зі мною повторював: хотів бути правником. Але на його життєвому обрії з’явилося житлове, а потім промислове будівництво. Трохи знав цю справу. Взявся за неї. Не зовсім те, до чого колись прагнулося, і все ж те, чого хотілося за своїми масштабами. Бо хотілося чогось важливого, де міг би по-справжньому реалізуватися. До того ж тут часто доводиться бути самому собі за правника.
Яцик зорієнтувався в новому соціальному середовищі, зумів оцінити вигоди, які воно дає, й ефективно скористатися ними. Це — ще одне свідчення його гнучкого розуму. А ті непорушні етичні закони, які стали нормою Яцикового життя,— свідчення його людської моралі, а також ще один аргумент за багатих.
Маркс придумав суспільство, в якому всі будуть рівними за майновим станом, оскільки всі блага розподілятимуться порівно. Велика спокуса для тих, хто не має особливого бажання в поті чола заробляти хліб насущний. У всі часи були і будуть працелюбні і ледачі, розумні й винахідливі та зарозумілі у своїй тупості, нездатні вчитися з книги життя. Як же їх можна зрівнювати?
Для одних така уніфікація — позбавлення будь-яких стимулів вирощувати оті, згадувані Яциком, п’ять помідорів замість чотирьох. Для інших — майже рай, оскільки їх не точитимуть заздрощі на чуже багатство. Вони мають гарантію: працюй чи не працюй, а твій мінімальний мінімум тобі гарантовано.
Нам за життя в так званому соціалізмі повсюдно повторювали: марксистсько-ленінське вчення всесильне, бо воно — правильне. Так, це справді сильне вчення, але — іншим. Закладені в ньому імперативи популізму завжди приваблюватимуть багатьох тих, кого роздирають суперечності між «хочу» й «можу», кого підігріває прагнення поживитися за чужий рахунок. Як же тут устояти перед такою можливістю? От і з’являються переконані й послідовні «експропріатори», які з усіх сил намагаються підняти маси на боротьбу за «соціальну справедливість».
Відомий такий анекдот з часів жовтневої революції. Графиня посилає служницю довідатися, чого хочуть біль-
шовики. Служниця приносить відповідь: вони хочуть, щоб на світі не було багатих. Графиня дивується: ми хочемо, щоб на світі не було бідних, а вони…
Соціалізм сповідує рівність усіх (за винятком партолігархії) на рівні бідності. Яцик оповідає, що бацила таких настроїв почала було поширюватися (не без допомоги тамтешніх комуністів) і в канадському суспільстві. Потім якось затихло. Але я певен: час од часу це відроджуватиметься в різних соціальних середовищах, оскільки таке вчення пробуджує чи не найгірші струни душі, а людина ніколи не буде досконалою. Одні народжуватимуться з талантами, з жадобою самоствердження, інші — зі споживацьким синдромом. Такий закон природи.
Живучи в полоні радянських пропагандистських стереотипів, ми довго вірили, що держава може бути багатою в той час, як основна маса її населення — бідною. Така ситуація видавалася нам цілком природною, оскільки ми, по-перше, не знали справжніх масштабів своєї бідності, а по-друге, перебуваючи за «залізною завісою», не мали навіть приблизного уявлення про стан речей у тому суспільстві, яке в нас зневажливо називалося капіталістичним. Ми були свято переконані: трудящий люд там задихається в ярмі неволі і вельми заздрить нам, яким випало щастя жити в «оплоті свободи й демократії». Та аберація свідомості наших людей, гадаю, ще довго цікавитиме історію і соціальну психологію, даючи неоціненний матеріал для досліджень особливостей соціальних збочень і масового ідеологічного психозу, хрестоматійно виразних у тоталітарно-охлократичних суспільствах.
Яцик після кількох поїздок в Україну це добре розуміє. Співчуває: з такою інерцією в свідомості людей нелегко сприйняти відразу нову шкалу цінностей (нову, оскільки за сім з лишком десятиліть у нас виросло кілька поколінь), але в той же час із гіркою іронією зауважує: ми, українці,— аж надто повільний народ і нині ще раз це підтверджуємо. Треба б уже гуртом, громадою активніше доходити до розуміння суті речей. Є той сумний досвід, який треба рішуче відсікати. Без такої вівісекції наше соціальне одужання — питання проблематичне.
…Як переконує читача відомий канадський гуморист Стівен Лікок, поміж багатих йому так і не пощастило зустріти жодного щасливого чоловіка. Кожен заможний
(який дивний збіг обставин) на час знайомства з письменником перебував у складному матеріальному становищі. Один перевищив кредит у банку на кілька десятків тисяч, тепер доведеться продавати кілька акцій, щоб погасити борг. Другий завжди був сумний, оскільки постійно думав, що його багатство — зовсім не багатство порівняно зі статками його родича в Англії. Третій ніяк не міг заспокоїтися від невигідного для себе порівняння з Рокфеллером… Читаючи все те, бідна наївна людина (а особливо ж якщо вона позбавлена дорогоцінного почуття гумору), певно, думала: «Мені б їхні клопоти й прикрощі!»
Гумор гумором, але й у серйозній літературі — особливо ж у творах критичного реалізму — живуча традиція зображувати багатих неодмінно нещасними. Якщо убогому в романах багатство уявляється вінцем бажань, стає метою всіх пожадань, то досягнення його (принаймні в художній літературі) розчаровує: і це, мовляв, уявлялося мені найбільшим щастям у житті?
Не знаю, бо не мені судити,— може, в тому і є певний сенс. Але, віриться, незаперечно одне: людина завжди невдоволена тим, що вона має, і прагне більшого. Досягнута мета — вже не мета. Очевидно, в цьому є якийсь складний психологічний закон.
Однак для всього на світі є критерії. І якщо ті універсальні критерії застосувати до Петра Яцика, то він має всі підстави вважати себе набагато щасливішою людиною, аніж змальовані Стівеном Лікоком, оскільки його не спалюють їхні комплекси. Є в ньому щось таке, що не дозволяє піддатися тим вірусам, які стають знахідками для сатириків.
Петро Яцик — вдячний матеріал передовсім для тверезих аналітиків. А щодо гумору, то Яцикові його не бракує. Цілком може поділитися ним навіть і з гумористами.