«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ»
У зеленій долині рік Опору та Стрия на Сколівщині лежить село Верхнє Синьовидне, що світиться йому з пам’яті. Сюди часто летить він спогадами. Десь тут, у глибокій безодні минулого, загубилися на землі його босі дитячі сліди.
У метричній книзі записано, що 7 липня 1921 року в родині селянина Дмитра Яцика народився син Петро…
Петро Яцик про себе (з інтерв’ю авторові книги): Було на світі троє братів. Двоє з них полягло на першій світовій війні. Третій повернувся з підірваним здоров’ям. Він одружився з селянкою, а в них народився я. Батько, мабуть, був неписьменним, бо, оповідали мені, пішов до школи і стався в нього з учителькою конфлікт.
То він ударив її, забрав книжки і наступного дня вже до першого класу не повернувся.
Мама була набагато вченіша за нього — мала за собою три класи, вміла читати й писати і, до речі, гарно співала. Сімох дітей виховала і якусь освіту дала (нас було в неї три брати й чотири сестри). Найменшому з нас, як батько помер у 1934-му, минуло тільки шість місяців, мені ж — неповних чотирнадцять років…
Відомо, яка доля стелилася сироті, на чиї ще напівдитячі плечі лягала відповідальність за всю родину. Тепер він був ґаздою у дворі Яциків. Він мав сушити голову за братів і сестер, брав на свої руки всю ту важку роботу, що досі була батьковою повинністю. Прагнув доточити скромні статки родини. Бачив, як важко вижити з малоземельного господарства. І з юних літ вивчав на практиці все те, що узагальнено називається секретами агротехнічної культури. З тих часів виніс перші важливі спостереження про раціональні й нераціональні настанови в праці.
Петро Яцик про себе (з інтерв’ю авторові книги): Батько, пам’ятаю добре, був дуже працьовитий. Але вже сьогодні, з перспективи часу, бачу, який то неконструктивний спосіб господарювання в нашій культурі. Тоді 95 відсотків нашого населення працювало на ріллі, жило з того, що земля вродила. Отож треба було мати коня. Мали й ми. Батько, як їхав до лісу, рубав найбільшу фіру дров, як їхав по сіно чи по снопи, теж брав найбільшу фіру. І виходило так: навесні купував коня, а до кінця року той або здихав, або доводилось його продавати за безцінь.
Тоді, в якихось одинадцять років, я повстав проти батька:чого він батожить того бідного коня замість дати йому їсти й відпочити?! Він тягне, як не лопне, хребет йому луком стає, а його б’ють і б’ють… Мій тато не один такий був. Це якась дивна норма в нашій культурі: загнати, замучити все на світі. До речі, таку політику, в основі якої лежала деструктивна метода, проводив весь Радянський Союз. Анітрохи не дбав про робочого чоловіка, а все батожив і батожив. Чи й треба казати про те, що це особливо промовистий приклад саме деструктивної сили…
Запам’ятаймо ці слова. Далі Яцик постійно звертатиметься до критеріїв конструктивних чи деструктивних настанов людей у їхній діяльності, в усьому шукатиме й знаходитиме їхні сліди. Це — один із ідейних та аналітичних контрапунктів усіх його монологів на тему свого життя і свого досвіду. Змінюватимуться часи, місця подій, персонажі й сюжети невигаданих історій, але в кожному випадку він знову й знову підсумовуватиме все, виходячи саме з тих критеріїв. Випустивши їх з уваги, значно важче зрозуміти механізм досягнення успіхів і весь процес вивищення Яцика в світі канадського бізнесу.
Як відомо, з різними людьми можуть відбуватися абсолютно однакові пригоди, вони можуть потрапляти в однакові життєві обставини, але роблять з усього того не однакові висновки. І передовсім із того народжується суто індивідуальний досвід кожного, який і диктує їхнє розуміння світу і свого місця в ньому.
Мені здається, в цій розповіді важливо також не загубити ще одну небезістотну подробицю, яка теж могла мати свій вплив на формування світоглядних засад Петра Яцика о тій порі, коли він, ще зовсім юний, по шию тонучи в нелегкій дорослій праці, устигав щось довкола себе спостерегти й зрозуміти і щось розумне перейняти від старших, набагато досвідченіших за нього у науці життя.
Він і сьогодні твердо переконаний: Верхнє Синьовидне було не просто селом з особливим культурно-духовним мікрокліматом. До речі, люди поселилися тут ще в далеку давнину. Принаймні вперше воно згадується в «Галиць-ко-Волинському літописі» 1241 року, коли там побував князь Данило Галицький. Чи не від тих часів збереглися в селі сліди оборонних споруд на горі Городище та фортеці-монастиря святої Богородиці на Золотій Горі.
Сюди не раз з вогнем і мечем приходили завойовники. Гинуло й знову відроджувалося до життя Верхнє Синьо-видне. Плодючі ґрунти не раз витоптували копита кримсько- татарської орди й польської шляхти. Звиклі до небезпек тутешні люди як могли боронили свою землю, ставали оружно проти напасників або втікали в гори, щоб перебути там лиху годину, а потім знову повернутися до рідних осель чи попелищ на їхньому місці.
Наприкінці минулого століття тут було збудовано найкращі в цих місцях церкву, двоповерхову школу, будинок
«Просвіти». У Верхньому Синьовидному не пригасало активне духовне життя. Особливо ж після 1884 року, коли в ньому побував Іван Франко.
Звідси вийшло понад 50 вояків Української Галицької Армії та січових стрільців. Напередодні другої світової війни тут були і «Просвіта», і «Пласті», і «Сокіл», і «Січ». А поряд із цими легальними товариствами десятки жителів села входили до ОУН. (Згодом понад 150 їх пішло до лав УПА).
Оповідаючи про Верхнє Синьовидне, Яцик неодмінно підкреслює: там жив добрий патріархальний дух, завдяки чому в селі довше ніж деінде трималися такі традиції, як повага до старших, рівняння на народні критерії етики та моралі, що ставало надійним духовним фундаментом для молодших поколінь. Очевидно, багато чого з того мікроклімату поніс і він з собою, рушивши згодом за межі Верхнього Синьовидного у світ широкий,
А ще Яцик — і це принципово важливо! — відзначає: в його селі значно більше, аніж у всіх околишніх, культивувалися підприємництво, ремесла й торгівля. Тамтешніх купців часто можна було побачити далеко за межами їхнього краю. Його односельці непогано зналися на тому, як успішно поставити господарство, розгорнути його, не оглядаючись на кількість рук у дворі, ефективно вдаючись до послуг найманих робітників, які охоче йшли до Верхнього Синьовидного на добрий заробіток і не розчаровувалися в своїх сподіваннях.
Цілком можливо, що благотворний дух підприємництва й торгівлі, високе оцінювання ваги ремесел у Верхньому Синьовидному зробили свій важливий вплив на нього, дитя рільничої культури, спонукавши згодом шукати свого місця поза традиційними для селюка інтересами. Саме цим можна пояснити подальший перебіг подій його життя там, де вони були спричинені саме його вибором.
Він прагнув освіти. Але хлопцеві можливості щодо цього, звичайно ж, були надто обмежені. Мусив попервах удовольнитися традиційною семирічкою, яку доповнив кількома предметами на сільськогосподарських курсах.
У сільський побут дедалі владніше починала входити техніка. Передчуваючи її великі можливості, нею активно цікавилися юнаки. Не був поміж них винятком і Яцик.
1939 року він успішно закінчив шестимісячні залізничні курси і став працювати помічником машиніста. Нова робота йому подобалася, і він залюбки виконував її. Через якихось півроку уже навіть ходив у «стахановцях».
Його намагалися затягнути до комсомолу. Спокушали запевненнями, що, здобувши комсомольський квиток, одразу ж відчує, як перед ним розчиняться всі двері. Годі й казати, яким реальним видавався той шанс сільському хлопцеві. Були вагання, було бажання пристати на цю багатообіцяючу пропозицію (комсомолія Галичини кількісно помітно зросла через аналогічні ситуації в долі юнаків і дівчат). Але стримувала думка: що скажуть люди в селі? Звичайно ж, його засуджуватимуть. Бо на той час галичани вже добре допевнилися, яку правду та справедливість (ці слова точніше було б написати в лапках) принесли з собою більшовики у їхні краї. Отже, не став комсомольцем, не став механіком (а це йому обіцялося на додаток до комсомольського квитка). Життя, здається, не віщувало помітних якісних змін.
До речі, оповідаючи сьогодні про те, Яцик іронізує з тодішніх, непримиренних у цьому розумінні, настанов, продиктованих патріотичними імперативами земляків. «Хіба я, ставши машиністом чи й записавшися в комсомольці, був би через те гіршим українцем? — запитує цілком резонно.— Адже все залежить найперше від совісті людини, а не від її становища в суспільстві. Та й, зрештою, посідаючи вище становище, я міг би трохи більше доброго зробити для української справи, аніж неграмотні гречкосії на його самісіньких низах. Отже, треба було використати і цю, й інші можливості, щоб вивищитися над пересічним рівнем у суспільстві, на який ми прирікали себе таким наївним бойкотом. Ми досягли б значно більшого, якби скрізь на вищих становищах мали тоді своїх людей…»
У своїх розповідях він не раз повертався до тієї соціально-психологічної атмосфери, яка панувала в його краях напередодні другої світової війни. Люди були твердо переконані: альянс Сталіна з Гітлером тимчасовий і незабаром між ними почнеться воєнний конфлікт. Багато хто жив сподіваннями, що завдяки німцям Україна здобуде державність. Як показав час, то була безмежна пополітична наївність. Німці не могли дати нам державність уже хоча б з тієї простої причини, що в цьому світі ніхто нікому нічого не дає задарма. Такий суворий закон не відступає ні перед якими сантиментами. А особливо ж — якщо йдеться про держави й народи, бо в них немає друзів чи доброзичливців у тому буквальному розумінні, в якому це буває поміж окремими людьми; у держав та народів бувають лише інтереси. Політика — справа, де немає жодного місця для альтруїзму в ім’я чужого народу, якщо в тому немає ніякої вигоди для свого.
З підрадянських часів йому особливо вглибилися в пам’ять три такі історії.
Перша (1939 рік).
Хлопці з загону самооборони, в якому був і він, довідалися, що в їхнє село вже вступила червона армія. Отже, прийшли ті, хто називав себе визволителями. Вони боролися проти поляків. Проти поляків боролися і члени загону самооборони, їхня мета загалом збігалася. І пішли з лісу довірливі партизани врочисто вітати визволителів, понесли їм свою ейфорію та щире бажання брататися.
Йшов з ними до села і Яцик. 1 муляла йому якась не зовсім усвідомлена думка. А коли перед очима виступили крайні хати, тільки йому вчутний внутрішній голос сказав: йди додому й не показуйся зараз прийшлим зі Сходу…
Так і зробив.
За кілька місяців усіх, хто дружно примарширував до так званих визволителів і відрапортував їм про свою боротьбу з ворогом, було заарештовано й репресовано.
«Мені пощастило тоді воювати за Україну так, що ніхто мене не зауважив…» Ці слова він говорить з іронією до себе, а я думаю про те, що природа надарувала його добре розвиненою інтуїцією.
Друга історія (1940 рік).
Він працював тоді помічником машиніста (тобто кочегаром) .
Одного разу побачив, як нові господарі безжально обдирали вокзальні туалети й усе начиння вагонів. Цупили все, що можна було поцупити, й кудись вивозили. Після них лишалася пустка й руїна. Скажімо, тих же туалетів у поїздах тепер не впізнати — вони зяяли дірами в підлозі, в них не стало умивальників, поличок…
Хлопець не йняв віри своїм очам. Спершу подумалося: може, все знімається для того, щоб замінити новим, досконалішим? Аж потім до нього дійшло: це — звичайнісіньке, безсовісне мародерство.
Ось що принесли на своїх багнетах у його край «визволителі».
І як тут не згадати навали дикої кочової орди, що нищила на своєму шляху все можливе для знищення.
Це — божевільна руйнація в сфері матеріальній; а яким жорстоким, неприховано цинічним потоптом пройшла новітня орда по людських душах!
Яцик зробив висновок, на якому непохитно стоїть і сьогодні: більшовизм нічого не будує, а все нищить. Він — сліпа в своїй жорстокості, руйнівна сила. У нього немає майбутнього.
Третя історія (1941 рік).
Коли розпочалася війна, московське радіо бадьоро передавало: німців уже відкинуто на їхню територію. Щодень, судячи з коментарів репродукторів, червона армія дедалі більше вглиблювалася за кордони ворога, але чомусь усе виразніше звідки фронтової канонади наближалися сюди.
Нарешті наказ: усім сідати до вагонів і виїздити на Схід. І — багатозначний коментар до того: радянське командування вдається в такий спосіб до глибокого тактичного маневру.
Яцик не був наївним і не вірив ні в які тактичні маневри. Разом з приятелями переховувався в місті, щоб не зловили й не запакували у вагони, які конвоюватимуться в далекий і невідомий край.
Якось посеред ночі бродили містом і побачили, як панічно втікає тюремна охорона, полишивши браму, що вела у двір в’язниці, розчиненою.
Останній охоронець зник з очей. Вщухли вибухи бомб на станції. У поріділих сутінках під сірим небом застигла тривожна, моторошна тиша, з якої пливли на землю лиховісні передчуття.
Яцик кинув поглядом за браму й сказав: «Там — люди… Шукайте щось, аби зірвати замки…»
За якийсь час вони вже підважували ломами важкі замки, що ніяк не хотіли піддаватися. Але сила молодих рук здолала залізо. З гуркотом розчахнулися двері. Мов примари, стали хлопцям перед очима неголені, сірі, бліді обличчя в’язнів…
В тюрмі Яцик несподівано побачив, що одна з плит у цементованій підлозі трохи піднята над загальним рівнем. Підтяг її вгору й відсунув набік. З-під неї на нього глянуло брудне обличчя людини.
— Ти, Петре?! — вражено запитав знизу чоловік. Яцик напружив зір і впізнав свого двоюрідного брата
Адама Кам’янку з Синьовидного.
Почав витягати його нагору. Кам’янка кволим голосом попрохав:
— Обережніше — в мені дві кулі…
Потім він розповідав: їх розстрілювали у вбиральні й скидали до каналізації. Йому пощастило — тільки поранило і не задихнувся, трохи підважуючи тілом цементну плиту.
Кам’янку відпровадили до госпіталю. Лікар розпачливо розвів руками: не може оперувати без наркозу — всі медикаменти прихопили з собою «визволителі». Вони в усьому лишалися вірними собі…
Можна багато говорити про тогочасні колізії з проекцією їх на долю й душу Петра Яцика. Але найголовніші і найвизначальніші моменти легко вміщаються в цих трьох історіях. А ще йому глибоко в пам’ять засів етичний постулат, що прозвучав з уст директора Маслосоюзу Хронов’ята. По закінченні молочарських курсів Яцика разом з іще одним юнаком направляли інспектором молочного господарства до Бережан. Це було сорок другого року.
Інженер Хронов’ят звернувся тоді до них із такими словами:
— Дорогі панове! Розумію вашу радість з приводу того, що вам уже більше не сидіти на твердих лавах і не слухати наші лекції. Ви приступаєте до самостійної праці. Моїм обов’язком при такій нагоді є сказати таку річ. Не кривдить у своїй роботі рідну матір. Ви, звичайно, не підете до себе додому, щоб завдати саме їй кривди. Ви підете в інші міста і села. А там живуть матері ваших колег. Якщо ви не по-людськи вчините з ними, ваші колеги так само вчинять і з вашою матір’ю. Пам’ятайте про це і робіть правильні висновки. А ще пам’ятайте: ви поставлені між молотом і ковадлом, між нашим людом і владою. Як урядники, маєте виконувати наказ влади, що хоче стягнути з людей якнайбільше, аби прогодувати свою армію. Нема вибору — мусимо підкоритися наказові, але й мусимо думати, як не скривдити свій народ. Будь-яку повинність можна виконати з більшими чи меншими прикрощами для людей…
Працюючи в Бережанському повіті інспектором, Яцик постійно пам’ятав сказане Хронов’ятом. Неоднораз виявляв тих, хто розводив молоко водою. В такому разі у людей, як правило, забирали корів. Але на Бережанщині за час урядування там Петра Яцика не було забрано жодної.
Забігаючи наперед, треба сказати, що тієї етичної настанови він не полишив на рідній землі, а носить її в серці все своє життя.
Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги його земляки.
Ще один характерний приклад.
У Бережанах зупинялися пошарпані в боях німецькі частини, щоб, трохи перепочивши, відступати далі на захід. Сорок четвертого фронт стояв у Тернополі цілих три місяці.
Оселившись в будиночках, вояки починали споруджувати довкола них парканчики, щось ремонтувати і навіть насаджувати квіти. Було таке враження, що вони поселяються надовго чи й узагалі збираються тут жити.
Уже тоді Яцик зрозумів: це — важлива особливість їхнього національного характеру. Німці завжди і повсюдно прагнуть постійності. В цьому — їхня надійність і конструктивна сила. І як було не порівнювати таку особливість їхньої ментальності з національним характером російських «визволителів» та й подеколи навіть своїх земляків.
Пізніше, у Німеччині, зірко придивлявся до укладу тамтешнього життя. Незважаючи на всі акценти воєнного часу, помічав, що німці мають менше за українців фантазії, але в них набагато більше реалістичності, а тому вони серйозніше ставляться до всяких життєвих обов’язків — скажімо, до того ж господарювання на землі, понад усе цінуючи емпірику досвіду й знання щонайперше суто прикладного характеру.
Все це не забулося з плином літ, бо не раз ставало йому темою для роздумів і зіставлень різних національних прикмет. А ще він не втрачав жодної нагоди вчитися в усіх, і тому може сьогодні з твердою переконаністю сказати, що вже тоді, в роки війни, навчився дечого й од німців. Те, що для іншого — поверховішого в стосунках із дійсністю — проминуло б абсолютно безслідно, в його свідомості лишало глибокі карби.
Була тоді в Бережанах ще одна важлива зустріч, якій він, можливо, завдячує життям.
Яцикові вже виповнилося двадцять два роки. Отже, його вік підпадав під мобілізацію.
Пішов до повітового німецького керівника й сказав, що хотів би служити в українській дивізії «Галичина» (тоді саме розпочався масовий запис добровольців до неї).
Німцеві було років під сорок. Він видавався хлопцеві безнадійно старим.
Вислухавши Яцика, енергійно заперечив: на вишколення новобранця в сучасних умовах потрібно трохи більше за тиждень, а для навчання спеціаліста його кваліфікації — добрий рік. Тому він забороняє хлопцеві навіть і думати про дивізію. Тут і тільки тут його місце, а не на фронті.
Здавалося б: кінець розмові, але, певно, спостерігши в хлопцевих очах блиск незгоди чи непокірності, німець раптом підійшов до нього й поклав руку на плече.
— Ти мав справу зі зброєю? Ти був на фронті?
— Ні.
Не випадало Яцикові відповісти, що мав, оскільки вдень був німецьким урядником, а вночі українським партизаном.
— Ти не уявляєш, що таке фронт,— провадив німець далі.— Там — каліцтва, смерть…
Певно, відчувши, що його слів замало, раптово задер сорочку й показав страхітливі шрами на тілі.
— Це — фронт…
Потім терпляче пояснював: вони силами величезної регулярної армії не стримали наступу росіян, то невже це спроможна зробити якась одна дивізія?
— Ні, Україну ви не порятуєте. Яцик думав, вагався.
— Хоч твої плани шляхетні, але вони нерозумні,— сказав німець, закриваючи тему.
Так Петро Яцик не тільки не потрапив до дивізії «Галичина», а й одержав ще одну тему для роздумів про раціональність чи нераціональність людських вчинків, що глибоко засіла в його свідомості, час од часу оживаючи бережанським спогадом 43-го року.
Улітку 44-го багато людей полишали родинні вогнища й вирушали на Захід — не хотіли більше жити в більшовицькому «раю». Не знаю, чи давав собі Яцик звіт, яка небезпека його підстерігає, коли залишиться вдома. Але він легко підпадав під звинувачення в колаборації з німцями. Працював у легалізованій ними молочарській структурі? Працював. На голову таких сипалися найтяжчі звинувачення. І їм без будь-яких виправдань чи вагань виписувалася путівка в далекий край — аж до «білих ведмедів», на багатолітнє «перевиховання» каторжною працею під опікою конвою.
…А вдома мати не раз сідала при вікні й казала його братам та сестрам:
— Чує моє серце — Петро живий. Хоч би колись його побачити!..
Нарешті перестали терзати її непрохані гості, що майже день при дні вдиралися до хати і вже від порога кричали:
— Так ти наконєц сознаєшся, старуха, что твой син в лєсу с бандітамі?
Витримала все і не втрачала віри. Вже після смерті Сталіна він листовне зголосився до неї. А потім настав день, коли нарешті зміг приїхати до матері.
Брати й сестри розповіли, як вона не раз повторювала:
— Не можу померти, доки не побачу Петра. Мала хворе серце і боялася, щоб воно її не підвело. Витримала, дочекалася.
Глянув на неї — серце здригнулося. В очах запекли сльози.
Посивіла. Помарніла. 1 нижчою на зріст стала.
Здається, не жива людина, а саме зболене, задавнене від часу, тривожне чекання.
На нього. На сина. На плоть її і кров.
— Здрастуйте, мамо…
— Здрастуй, сину…
Вони так багато хотіли сказати одне одному.
Але хіба про все скажеш словами за якихось кілька днів?!
Вже від’їжджаючи, відчував, що невисловленого незрівнянно більше, аніж висловленого.
Така драма зустрічей після багатолітньої розлуки. І ніхто нічого тут негоден вдіяти. Нема на те ніякої ради.
Побув — не набувся в родинному гнізді, зігрів погляд, оживив пам’ять дорогими серцю краєвидами. І — в дорогу. За далекий океан.
— Прощавайте, мамо…
— Хай тебе Бог береже, сину…
…1 її любов та тривога за нього невідступно, як тінь, були з ним повсюдно, куди ступала його нога.
Мати…
Доки вона є, доти ми можемо вважатися дітьми. Принаймні для неї.
Не стало її. І здається, в світі поменшало тепла.
Петро Яцик:
— Мій батько ходив у личаках і їздив на конях. Таке було його життя. А в мене — Інше. Ті швидкості мені — замалі.
…За якийсь десяток годин літак переносить його на протилежний бік земної кулі.
З одного світу — в інший.
Лишається тільки з глибоким подивом замислитися над тим, якою примхливо склубоченою вималювалася доля хлопця з бойківського краю. «Таке є життя»,— очевидно, з рішучою категоричністю сказав би він у відповідь, якби почув ту думку. Сказав би, як відрубав. І вглибився б у роздуми про щось тільки йому знане.