ЛОГІЧНА ПІСЛЯМОВА (ЯКА МОГЛА БУТИ Й ПЕРЕДМОВОЮ) ДО СПРОБИ ПОРТРЕТА ПЕТРА ЯЦИКА В ЙОГО ЗВИЧНОМУ ІНТЕР’ЄРІ
Чому я взявся за написання цієї книги?
Не тільки тому, що мені захотілося розповісти про винятково щасливу долю українця, який, потрапивши в далекий і чужий світ, не згубився й не загубився в ньому, а став вельми помітною там людською особистістю.
Не тільки тому, що Петро Яцик — найвидатніший сьогодні український меценат, який стільки зробив для розвитку нашої науки.
Не тільки тому, що його підприємницький досвід заслуговує якнайпильнішого вивчення й освоєння в Україні і може стати цілою школою для наших неофітів бізнесу. І — не тактика й стратегія ведення справ, а й непорушні етичні засади, що тримають підприємництво в надійних цивілізованих рамках (про це ми в Україні сьогодні тільки мріємо, оскільки наш доморощений бізнес — партизанська війна в джунглях економічно-правового хаосу й корупції).
Першою спонукою до написання книги було відчуття рідкісної людської природи Петра Яцика. Є такі особистості, стикаючись із якими, відразу ж бачиш їхню небуденність. Інколи в мене виникало враження: якби Петро Яцик не став такою видатною величиною в світі бізнесу, то неодмінно став би нею в чомусь іншому. Скажімо, в юриспруденції, в економіці чи в політиці (тим більше, що вони йому не байдужі).
Є такий закон: якщо талановита людина за щось береться, то неодмінно в тому виявляється її талант. Вона просто не може робити якусь справу безбарвно і бездарно. Самим своїм талантом вона приречена на це.
Я ніде не намагався ідеалізувати Петра Яцика, був далекий од найменшого наміру підгримовувати його. Писав свого героя таким, яким він мені бачиться.
Я свідомий думки, що моє зображення Петра Яцика якоюсь мірою суб’єктивне. Але цілком об’єктивним (і то не завжди!) може бути хіба що протокол, у якому зафіксовано ті чи ті дії людини без свідомого намагання інтерпретувати їх згідно з її характером, біографією та духовним досвідом. Тому, на моє тверде переконання, суб’єктивність авторського бачення не може кваліфікуватися як безнадійна вада цієї книги. Вони, вади, можливі в іншому — скажімо, в неповноті охоплення матеріалу, в «непрописаності» технології бізнесових операцій, у відсутності конкретних рецептів для молодих підприємців в Україні.
Але якби все те було в книзі, то це вже вийшла б зовсім інша книга і в ній читач уже міг би не зустріти того, що він зустріне в цій.
Не знаю, чи стане для читача подією (а хотілося б, щоб стала) зустріч із Петром Яциком, як стала вона такою подією для автора. Бо писалося про нього охоче й радісно — цей матеріал збагачує знанням того життя, якого ми ще донедавна, по суті, зовсім не знали, а чули тільки кривотлумачення його.
Для мене, автора, зустріч з цим героєм стала дорогоцінною пригодою душі, яка — абсолютно певен у тому — запам’ятається надовго. І її не зітруть із пам’яті зустрічі з іншими героями.
Своє ж авторське завдання вважатиму виконаним, якщо моя книга про Петра Яцика допоможе хоч одній людині зорієнтуватися і самовизначитися поміж дешевих спокус цього суєтного світу, поставити перед собою високу — на межі граничних можливостей — мету і досягти її.
З вірою в те, що тут може допомогти урок життя Петра Яцика, і писалася ця книга.
* * *
Треба відзначити, що надзвичайно приємно та повчально спостерігати Петра Яцика при роботі. Спостерігаються деякі основні риси — рішучість, наполегливість, терпеливість, ясне бачення цілі та успішний хід до її здійснення. Для молодої української людини — цей взірець дії має колосальну виховну вартість тому, що він зосереджує увагу на успіхах, відтягає від узвичаєної зосередженосте та нарікань на гостру конкуренцію та вболівання над утраченою нагодою і успіхом інших. Якщо розуміти культуру даної нації широко та правильно, себто як сукупність творчости всіх прошарків суспільства — мистців, фахівців, підприємців,— тоді ця підприємницька праця виринає не тільки як великий осяг, але також як значущий та плідний приклад для наслідування іншими.
Унікальність Петра Яцика полягає також в тому, що він настоює на потребі перенести згадані засади в сферу української проблематики. Бачачи із свого промислового досвіду, що величина веде до більшої величини, а роздрібнення запевнює слабість та зникнення, Петро Яцик прийняв за одну із основних своїх концепцій те, що всі українці у Вільному Світі невідкладно мусять сконцентрувати свої дії, щоб здійснювати такі загальноукраїнські цілі, як розвиток української науки; зберігання ідентичности та молодої української субстанції шляхом плекання гордости, осягу та самопошани; здобуття признання та респекту в міжнародному науковому естаблішменті; творення наукової, а відтак — світової опінії.
Ясність думки та візії Петра Яцика можна відмітити в його рідкісних, але влучних писемних виступах, які появлялись на сторінках української преси. Його працям притаманне шукання не тим-
часового виходу із трудної ситуації, а радше стрем-ління до оформлення основної, довготермінової розв’язки даних проблем. Цей підхід випливає із зрозуміння того, що кожна кінцева розв’язка, в противенстві до тимчасового латання, вимагає візи та наполегливої праці, щоб здобути здійснення того, що спочатку видавалось нездійсненною мрією. …Особиста жертвенність Петра Яцика, його інтенсивна праця в зростаючих рамках власного підприємства та успішна дія на користь ФКУ1 в Торонто та в Канаді будують віру в майбутність української діяспори. Водночас вони показують, що майбутність не можна здобути інакше, як впертою працею, інтенсивним зусиллям та плеканням української сили. Для нас, молодих співробітників ФКУ, Петро Яцик — це взірець для наших зусиль, виклик для наших здібностей та доказ потенції і живої, динамічної майбутности Української Ідеї.
Д-р А. Сдивацький. «Свобода». 22 липня 1977
Фонду кафедр українознавства.
* * *
25-літне підприємство Петра Яцика, в якому нема чужих уділів, а лиш родинні, купує грунт і на ньому будує індустрійні та торговельні споруди; в яких, між іншим, містяться магазини, крамниці, ресторани, послугові заклади, паркінги тощо… Петро Яцик мусить виявити вміння передбачити потреби й смаки майбутніх клієнтів, а також врахувати напрямні розвитку потреб як щодо галузі промислової чи торговельної діяльності, так і щодо локалізації споруд. Помилки в цій справі могли б принести замість сподіваного зиску — втрати. Та в цій ділянці Петро Яцик просто майстер. Його підприємство розвивається швидкими темпами…
Господарча діяльність Петра Яцика вимагає від нього хоч би у загальних контурах знання не тільки економіки, але й урбаністики, архітектури, права. Він, купуючи землю, мусить бачити на ній у майбутньому промислову чи торговельну споруду, її кшталт, який має врисовуватись в оточення. Мусить також враховувати величину капіталовкладень і час його звороту з зиском — до власника. А ми знаємо, що вартість долара — нестійка. Це все Петро Яцик мусить враховувати перед купівлею грунту. Крім того, мусить враховувати естетичні смаки майбутніх клієнтів, якими е англійці, німці, японці та інші. Оглядаючи споруди, що їх збудував Петро Яцик, порівнюєш скалю капіталовкладень до величини будівель. А вони, вже збудовані, ті, що будуються, та ті, що заплановані, характеризуються такими величинами, як, для прикладу: будівлі Квінсвей та Тедло стріт в Міссіссага: — терен — 4,7 акрів, будинки — 160 000 квадратних стіп, будівля в Кларксон: терен — 5,8 акрів, будинок — 100 000 квадратних стіп. Це розмах!
Недарма знайомі Петра Яцика називають простір поблизу 1260 Еглінтон авеню в Міссіссага, де розташована частина його споруд, а також його бюро,— «Сент Пітер сквер»!
«Новий шлях» (Торонто), 23 лютого 1982
* * *
Небайдужість, мабуть, е однією з головних рис характеру Петра Яцика. Чистий підприємець, він не занурюється тільки у свій бізнес. Він е українцем, котрий усвідомлює болі, тривоги й хвилюючі проблеми свого народу, майбутнє якого він вбачає тільки у світовому співтоваристві. За своєю природою Петро Яцик — філософ-самоук, який багато читає, бачить, аналізує і висловлює свої думки… Коло його зацікавлень надзвичайно широке. А тому бесіда з ним збагачує людей, вселяє у них надію і впевненість у своїх силах. Вони переконуються в тому, як людина може «зробити» саму себе, сконцентрувавши волю, енергію, творчий пошук і наполегливість…
«Україна» (Київ), 1990, № 14
* * *
— Ви маєте успіхи тут, у Канаді, навіть надзвичайні успіхи. Ви мали нагоду відвідати Україну. Які ваші спостереження про теперішній стан українських справ?
П. Я. В Україні я мав нагоду зустрічатися з директорами великих корпорацій, які е справжніми «власниками» України. Вони реально думаючі люди. Треба пам’ятати, що нині світ — це одне глобальне село. Великі корпорації — невидимий уряд — перебирають і монополізують життя. Давня мудрість стверджує, що ніхто не може бути незалежним політичне, поки він залежний економічно.
Тепер в Україні, може, 2% підприємств в українських руках. Великі чужі корпорації — німецькі, американські, французькі, японські, корейські — починають там свої бізнеси, бо вони мають засоби, знання, досвід. Вони відкриють там свої філії й дозволять наступному урядові бути українським урядом, з блакитно-жовтим прапором, але забиратимуть дивіденди на свої вклади й експлуатуватимуть наш народ знову, бо ми не досить готові взяти економіку в свої власні руки.
— Чи ми повинні боятися мультинаціональних корпорацій в Україні?
П. Я. Ні, ми не повинні їх боятися. Але було б краще для нас, якби ми створили свої власні чи принаймні співпрацювали з ними.
— Чи реально сподіватися суттєвих змін в Україні після її довголітнього перебування під комунізмом?
П. Я. Це одна з проблем. Під комуністичною владою кожен більше звик чекати наказів, ніж думати сам за себе. Як ти можеш збудувати щось сам, не напружуючи своєї голови?
Інша проблема — брак людей, які мають волю взяти відповідальність за встановлення порядку в Україні у свої руки, хоч є чимало високоосвічених і кваліфікованих людей. Можливо, це тому, що ми ніколи не хотіли бути «акулами», а тільки «дрібною рибою». Але я не бажаю з цим погодитися…
З інтерв’ю для журналів «Нью перспектівс» та «Нові дні» (Торонто), 1991
* * *
Наше знайомство було випадковим. Він виявився моїм сусідом у залі палацу «Україна» під час Всесвітнього Форуму українців. Чим він привернув мою увагу? Чемністю, імпозантною зовнішністю, скромністю? Мабуть, і цим. І все ж головним було те, як він реагував на виступи. Його реакція і репліки, якими ми почали обмінюватися, засвідчили, що багато в чому ми однаково сприймаємо ті чи ті висловлювання ораторів.
З’ясувалося, що моїм сусідом був Петро Яцик, українець з Канади. У фойє палацу в перерві між засіданнями відбувалася наша перша розмова. Вона не вийшла. Бо нас постійно хтось переривав. Причому переривали, як правило, знайомі мого співбесідника. У нього їх виявилося дуже багато — і не тільки заокеанських українців, а й земляків з усіх усюд, у тому числі й материкової України. Як я зрозумів, мій новий знайомий був для них людиною поважною, шанованою і авторитетною. Найпростіше це можна було б пояснити, що Петро Яцик — один з найбагатших українців діаспори, канадський мільйонер. Та головне, мені здається, не в цьому, принаймні не тільки в цьому…
«Урядовий кур’єр», Київ, 1 квітня 1993 р.