БІЗНЕС
1125 доларів у 1950 році — то були чималі гроші. Тим більше для тодішнього робітника на молочарні Петра Яцика, який пробув тільки трохи більше року на канадській землі. При його заробітках 75 центів на годину зібрати такі гроші, навіть сповідуючи режим найжорсткішої ощадливості, доволі непросто. До того ж на той час у нього вже була сім’я, мала дитина. Але Яцик твердо поклав собі: мусить мати бодай невеликі кошти, щоб укласти їх у справу, яка стане початком задуманого.
Два його партнери — Володимир Кліпі і Степан Рошко — разом уклали чверть від суми Яцика. Так і заснували на вулиці Батерст, у районі, густозаселеному земляками, українську книгарню «Арка». То була своєрідна точка відліку в біографії підприємця Петра Яцика. До речі, вирішив заризикувати, як каже сам, у розумних межах, які можна витримати на випадок невдачі. Тобто ще якусь дещицю коштів лишив собі про запас, на чорний день. 1 якби «Арка» зазнала фіаско, він, однак, не втратив би все, що мав. («Не клади всі яйця в один кошик», — любить повторювати він).
їм пророкували: збанкрутуєте, оскільки настали часи, коли ніхто книг не читає і не купує. Але вже від самого початку в магазині було людно. Одні просто заходили перекинутися словом із земляками, але не могли вийти без книги, яку їм нарадили, інші шукали щось почитати про Україну. Одне слово, новоявлені підприємці навіть самі подивувалися такому стартові. Незабаром зрозуміли: треба розширювати книгарню, оскільки вона вже не вміщала всіх людей.
Знайшли будинок, купили його на виплат. Розпочали ремонт. Робили його з таким ентузіазмом, що німець, колишній власник будинку, відразу ж побачив: це — серйозні люди, з ними можна мати справу, і подовжив термін виплати належної йому суми. Вони вірили в себе, і він повірив у них.
Рошко і Кліпі працювали безпосередньо в книгарні, Яцик — на залізниці. В магазині допомагав їм у вільний від роботи час. У всіх трьох до ентузіазму поволі долучалися досвід ведення підприємства, наука стосунків з клієнтами. Врешті настав той день, коли Яцик сказав собі: час лишати працю на залізниці й іти працювати на себе. Заявив про те спільникам. І тут виникла несподівана колізія: Кліш зауважив, що трьом у книгарні буде тіснувато. Яцик попервах образився: «Отже, ви мене не хочете?»
Оповідає сьогодні про те з доброю іронією і самокпином над своїми тодішніми почуттями. Все було правильно з боку Кліша. Тіснитися в одній книгарні втрьох просто нераціонально. Та й, зрештою, Яцик уже мав би подумати про щось для себе масштабніше. Вдалий початок зміцнив його впевненість у собі.
Вони мирно розійшлися. Яцик одержав 46 000 доларів і готовий був до нової справи.
Минав 1954 рік.
На той час до Торонто переїхав з Аргентини Михайло Шафранюк, з яким Яцик вирішив відкрити меблевий магазин на вулиці Квін. Його знову застерігали: така затія приречена, оскільки на Квіні п’ятдесят три меблевих магазини, які належать кмітливим євреям; у вас, мовляв, нічого доброго з того не вийде, не витримаєте конкуренції. Яцик у відповідь заперечував: «Якщо я відтягну від тих магазинів бодай по одному клієнтові щотижня, то нам уже вистачить для того, аби мати прибуток». Він прикинув: нині тут своєрідний демографічний вибух, до Торонто звідусюд інтенсивно прибувають люди, купують будинки. Отже, їм потрібні меблі. Створюються нові сім’ї, відокремлюються від батьків. Молоді також прийдуть до меблевих магазинів. Хтось зазирне й до них. У кожному разі, це підприємство багатообіцяюче. До того ж на Квіні завжди людно. Це справді вдало вибране для такого магазину місце — усім впадатиме в око.
Вже перші місяці підтвердили точність прогнозів. Торгівля пішла настільки успішно, що вони стали продавати товару більше, аніж попервах планували. Отже, конкуренція з усіма п’ятдесятьма трьома іншими магазинами їм була не страшна. Місця в тому підприємництві вистачало всім, бо на всіх вистачало клієнтів. Яцик мав нагоду ще раз допевнитися: успіх справи здебільшого вирішується наперед скрупульозним аналізом ситуації, виявленням усіх за і проти та розумним прогнозом на майбутнє, який враховує перспективні тенденції сучасного. Це, як показала практика, мало своє важливе значення в будь-якому бізнесі.
По якомусь часі Михайло Шафранюк купив разом з сестрою та її чоловіком новий будинок і запропонував перенести магазин туди. Яцик почав підраховувати: в такому випадку орендну плату він має платити сам, зі свого прибутку. Звичайно ж, це було вже менш вигідно. Подумавши й повагавшися трохи, сказав спільникові: «Сплати мені, Михайле, належне, бо вирішив я відступитися. Провадь далі справу з родиною, а я пошукаю для себе щось інше…»
На тому спокійно порішили і мирно розійшлися. До речі, прощанню зі спільниками Яцик надає винятково важливого значення. Ніколи нікого не намагався ошукати. Сміливо може дивитися в очі кожному, з ким раніше довелося спільно вести підприємство. Я говорив з його колишніми партнерами. Вони стверджують: Яцик неухильно дотримується правил чесної гри. Зрештою, ця важлива тема вимагає окремої розмови, і я ще повернуся до неї згодом у спеціальному розділі про етику бізнесу.
Нині ж переходжу до того моменту, коли Яцик став одним із співвласників будівельної фірми «Аккурат Білдерс Лтд.» — наступний після торгівлі меблями етап його підприємницької біографії, на якому треба спинитися якнайдокладніше, оскільки він вельми важливий у його житті — з ним пов’язані не тільки головні успіхи Петра Яцика, а й найскладніші випробування. Особливо ж — на першопочатках його стосунків із «Аккурат Білдерс Лтд.». Точніше — зі співвласниками.
Якби вивчати той період сьогодні лише за тим, що писала преса, то в новій Яциковій справі все видалося б ідилічно-безхмарним, без будь-якого натяку на драматичні перипетії. Отже, спершу слово цій бадьорій версії.
Газета «Вільне слово» за 1957 рік. Стаття «Обраховуйте все і не бійтеся ризику (молодий підприємець про тайну успіху своєї фірми)»:
«Хто в Торонто не пам’ятає початки великої сьогодні української будівельної фірми «Аккурат Білдерс Лтд.», що приміщувалася чи насправді душилася в невеликих приміщеннях при вулиці Кінг Вест за залізничним мостом та не могла «зловити кінців»,— І хто був недавно на посвяченні двох великих, обладнаних машинами власних будинків цього підприємства на великій площі при 726—734 Дандес — Гайвей з доїздом залізниці,— той стає перед загадкою: щось сталося в «Аккурат Білдерс Лтд.», що за чотири останні роки фірма не тільки втрималася й розбудувалася, але й стоїть сьогодні твердо на ногах і належить до передових фірм українського та й торонтського будівельного сектора.
Загадка? Ні, не загадка. Як у безлічі випадків у нашому житті, рішили успіх не гроші і не кон’юнктура, а таки і як завжди,— людина тієї позитивної породи, яку так цінуємо і яка завжди вміла трудом рук і голови творити великі речі. Один її зразок ось перед нами — це секретар управи «Аккурат Білдерс Лтд.» п. Петро Яцик, молодий, у повній силі, усміхнений і зацікавлений в українським справах громадянин…
До речі, за нашим співрозмовником своєрідна кар’єра українського бізнесмена. Приїхавши до Канади, він став одним з трьох, що зарискували заснуванням української книгарні в Торонто, хоч усі казали, що на книжці, газеті і культурному крамі тут ніхто не доробився. Це сьогодні «Арка», яку знають у Торонто й поза ним. Чотири роки в «Арці» були першим вишколом, який Петро Яцик брав серйозно. Потім перестав бути спільником і з деяким капіталом, найшовши такого ж фанатика, як він, у Михайлові Шафранюкові, пішов у нову бражу: в меблеву. Так постала нова фірма — «Альфа Фарничер», що теж переросла межі українського Торонто. Більш як рік у цій фірмі дав Петрові Яцикові ще більш ділового й бізнесового досвіду.
А потім Петро Яцик перейшов до «Аккурат Біндере Лтд.»…
— В новій фірмі, в якій я став спільником,— оповідає Петро Яцик,— було все добре, але чогось бракувало. Я тижнями перевіряв рахунки, замовлення, витрати, собі-кошти… Швидко знайшлося те «щось», що гальмувало фірму. Директор був надзвичайною людиною, але набирав на себе праці, під якою вгинався і не встигав. Матеріали, куповані в малій кількості, здорожували продукт. Кредити додавали зайвих коштів. Робітники працювали, але витрачали на поодинокі роботи стільки часу, що не виплачували матеріалу. Кожний робив своє, але й не своє, не те, що міг робити краще й ефективніше.
— / тоді я,— каже він,— поставив справу ясно: нам треба перебудуватц всю свою систему… На збори спілки майже п’ять років тому я прийшов з готовим планом. Мої цифри й факти були такі, що їх нікому було заперечувати. Я сказав, що я збираюся переставити систему і довести її до ладу, або відходжу, бо не маю охоти працювати в підприємстві, яке не має перспективи зростання…
…Десь у тому часі «Аккурат Білдерс Лтд.» перейшов на будівництво готових будинків, і про це мені було теж цікаво послухати.
— Ми знову перевірили все і все обрахували. Виходило, що будувати готові будинки при нашій можливості мати будівельні матеріали, обробити їх і поставити нашим власним робітником,— калькулювалося. Треба було тільки ризикнути деяким капіталом на закуп землі. Знову довелося перевірити й обрахувати. Виходило, що при невеликому ризику…
— Значить, ви прихильник ризику в господарському житті? — запитую.
— Я прихильник калькульованого ризику,— каже Петро Яцик.— Моя засада спирається на такій калькуляції’ чим я маю заризикувати і чи витримаю я без шкоди, якщо ризик не вдався б, а потім — що я матиму, якщо ризик вдасться. Ми почали з малого: дві хатини. Пішло. Потім п’ять. Потім…
Сьогодні ризику вже немає. «Аккурат Білдерс Лтд.» будує «серіями». Це в стилі Петра Яцика. Це його «розкалькульований ризик». Але при тій системі, яку введено, «Аккурат Білдерс Лтд.» має марку, кредит, дає прожиток більше як 25 українським родинам, і при цій системі виросли нові будинки, прийшли нові машини і нові плани.
— На черговий рік, може, й подвоїмо людей у праці,— каже Петро Яцик, — і знаємо, що до цього прийде. Це обраховано і вміщено в «скалькульований ризик» цього молодого й активного нашого бізнесмена, одного з тих, що їх потрібно нам якнайбільше.
Сьогодні «Аккурат Білдерс Лтд.» працює двома відділами: будівельним і виробничим. Будівельний постійно будує і планує будинки, виробничий продукує найпотрібніше для своїх та чужих будов, згідно з замовленнями. Обороти: 1957 рік — коло 300 000 дол, у 1958 — більше півмільйона доларів…»
З тону статті можна подумати, що в тій справі все складалося мов у казці. Була така собі фірма, яка ледь-ледь животіла, а прийшов туди Петро Яцик, окинув своїм усевидющим поглядом і відразу ж знайшов рецепт успіху, за яким усе відразу ж пішло на лад…
Прекрасна легенда. Якщо їй повірити, то в бізнесі майже все легко й просто. До того ж у ній глухо й невиразно згадано про ті складні колізії, що виникають у підприємництві найчастіше тоді, коли до справи береться гурт наших земляків. Яцик наполягає на думці: це майже типова в тому розумінні історія.
Отже, «прокрутимо» ще раз сюжет «Аккурат Білдерс
Лтд.» саме того періоду, про який говорить автор статті. Але цього разу — з Яциковими акцентами.
У фірмі працювало чимало українців. Був там і цілий колектив (вісімнадцять душ!) співвласників. Найголовніша, прикметна ознака тогочасної «Аккурат Білдерс Лтд.» — суцільний хаос та анархія, несконцентрованість колективних зусиль та відсутність бачення стратегії і тактики колективного бізнесу. І то — ще не всі безрадісні супутники фірми. Було й нехлюйське ставлення до своїх обов’язків, загалом не властиве для Нового Світу, але вже звичне у фірмі, оскільки тут працювали українці, що його з собою і привезли. Скажімо, один із колишніх директорів мав склити вікна. Яцик його прохає: ви повинні виконати цю роботу сьогодні, оскільки завтра вранці за вікнами приїдуть, а той незворушно відповідає: о четвертій його вже чекає з вечерею дружина, він не може спізнитися.
Пішов недбалий скляр додому, а Яцик найняв людей, які до одинадцятої вечора впоралися з роботою.
У фірмі до приходу туди Яцика завелася традиція купувати за половину ціни, але готівкою, крадеш дошки. Яцик категорично виступив проти цього й заявив: надалі фірма зрікається такої практики. На нього напали спільники: і так кепські справи, а ти хочеш нас зовсім підкосити — це ж стільки грошей за дошки ще треба доплачувати. «Якщо я не можу жити на світі чесно, то взагалі не хотів би жити!» — різко відповів їм. Притихли, змирилися.
Взагалі, оповідає Яцик, тодішнє розуміння українцями бізнесу було, м’яко кажучи, аж надто своєрідним. От, скажімо, один зі спільників вихвалявся:
— Я маю в тім ділі великий досвід! Я в Старім Краю тричі банкрутував!..
Навіщо такий сумний досвід Яцикові? Чим він його збагатить?
— А я не хочу банкрутувати!
Та повернемося до Яцикових стосунків зі спільниками.
Вони не переставали дивувати його своєю націленістю на банкрутство. Тобто цього вони зовсім не хотіли, але все робили для того.
Яцик крутився, як білка в колесі, щоб залатати всі дірки бюджету фірми; і раз, і вдруге звів нарешті кінці з кінцями. Бачачи все те, спільники могли б зробити належні висновки й нарешті дечого навчитися. Однак того не сталося.
Коли одержали якийсь прибуток, партнери відразу ж висловили бажання розподілити його й забрати, а не вкладати в розвиток підприємства. Терплячий Яцик намагався популярно пояснити: фірма — особливо ж на цьому етапі — не дійна корова, їй потрібні кошти, щоб по-справжньому стати на ноги. Теоретично погоджувалися, а практично правили своєї. В отакому перетягуванні каната й минав час. 1 все ж Яцик дедалі помітніше відвойовував позиції.
Якось після чергового фінансового звіту зустрівся з директором банку.
Той уважно до нього придивлявся, а потім сказав:
— Перед вами у фірмі було сім керівників — і жоден з них не міг дати їй ради. А вам пощастило це зробити. Ви — добрий керівник, якщо за такий короткий час опанували ситуацією.
Петро Яцик (з інтерв’ю авторові книги):
У нас, в українців, кожен неодмінно хоче мати саме вирішальний голос. У родині, в громаді, в підприємстві, в державі — скрізь… Це — вбивче, руйнівне для серйозної справи, для будь-якого соціального організму бажання індивідуума. Воно несе з собою хаос, анархію, руйнацію. Кожен виставляє себе перед іншими за найбільшого авторитета й не має жодної поваги чи бодай довіри до справжніх авторитетів.
Зовсім інше я бачив в італійських, німецьких чи єврейських організаціях. Вони — як добре відрегульовані механізми; вони функціонують, сказати б, доцентрово. Обравши до свого проводу справді компетентних людей, покладаються на їхній розсуд і сильні виконавською дисципліною. Змінюються покоління, а їхні підприємства діють і діють, примножуючи успішні сторінки своїх біографій. Так прийнято в людей, така в них норма.
А в нас…
Приклад із «Аккурат Білдерс Лтд.», на жаль, може бути хрестоматійним, тому я так докладно зупиняюся на ньому.
Отже, зібралися люди в добрій вірі і з надією поліпшити свій матеріальний рівень. Повторюю, нас було тільки 18. Кожен бачив кожного щоденно при праці Все
було на видноті, не мали один від одного ніяких секретів. Здається, майже ідеальний варіант: трудіться, примножуйте здобутки, збагачуйтеся…
Та семеро керівників переді мною розписалися у власній безпорадності — витратили всі гроші, вкладені в підприємство. 1 ось вийшло так, що на чолі фірми опинився я. Якось зумів за рік зрівноважити прибутки і витрати. Уже почав виплачувати компаньйонам серйозні гроші, вже чужі люди визнали моє вміння раціонально провадити підприємство. Свої ж, незважаючи на те, що я почав робити їх багатшими, ніяк не хотіли з тим погодитися. Гроші брали, але вперто, затято стояли на своєму і з найдрібніших приводів зчиняли непотрібні дискусії. В класичних деструктивних традиціях нашої історії. В мініатюрі повторювалося те, що було з нашим народом у різні періоди його існування. Адже так часто ми і не любили, і не поважали своїх провідників, і не довіряли їм. У нас кожен сам собі — і найбільший мислитель, і тактик, і стратег. Ніхто не хоче погодитися бути бодай другим, а не першим. Усі — перші..
Мої спільники не хотіли визнавати голосу логіки, опертої на калькуляцію. В них усе було на емоціях: «хочу», «не хочу». Коли вони зі мною не погоджувалися, я спершу шукав, у чому помиляюся. Але не знаходив того й чесно їм казав. Це приводило до нових суперечок. Я не раз відчував, що наша ситуація безперспективна. З такою системою стосунків та організацією праці ми не могли претендувати на розростання і здобуття справді високих успіхів…
Наприкінці п’ятдесятих на канадських обріях забовванів сумний привид економічного спаду. Яцикові спільники сполошилися: треба рятуватися! Вирішили негайно вибрати свої гроші. Пояснював їм: нічого страшного відбутися не може, треба лиш розумно підготуватися до складних випробувань, перебути той час з якнайменшими втратами. А після спаду неминуче настане піднесення, і тоді вони знову наздоженуть втрачене.
Ніяких його аргументів спільники і слухати не хотіли. Він сам уже добре розумів: часи невдалого альянсу скінчилися, хоча його розлучення зі спільниками ще не відбулося. І все ж спробував востаннє переконати, апелюючи
до тверезого глузду й до прикладів італійських, єврейських, грецьких підприємств. Тільки українських позитивних не міг підібрати.
Тут треба зазначити таку істотну — певно, не знану читачем в Україні — деталь.
У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й однаковий голос. У Канаді ж усе вирішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.
Найбільше уділів «Аккурат Віддере Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну підтримку і знав, що той — єдиний з усіх — за всіх умов залишається з ним.
Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в чомусь порушили юридичні постулати. Але їхні компаньйони привезли з собою з України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень. Яцик з Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. Добре знали довгі язики своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми,— сказав Яцик.— Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в майбутньому зайвих моральних клопотів. Не боявся самого знеславлення. Розумів, що обмови будуть не на користь його підприємству.
Розлучення компаньйонів відбувалося так.
— Повертай нам гроші! — категорично зажадали спільники.
Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в землю й будівельні матеріали.
Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе
майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.
Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:
— Ти підкупив чиновника!
О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від одноманітності…
Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес — та сфера діяльності, в якій треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони — такі…
Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.
Коли все було поділено, обурено загули:
— Щось тобі багато лишається!
— Але ж і вам — не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!
— Тобі можна й менше, бо ти — багатий…
— Але ж я і вкладав більше!
— Ми працювали важче. Отака твердолоба логіка.
Після виснажливої дискусії Яцик вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, зате матиму спокійне серце, що вам просто язик не повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну…»
Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 000 доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а спільникам за їхні сплатити більше — то що після цього робити, квилити? Гордість не дозволить.
Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а ми все ж хитро обвели його докруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві — кінець, бо він геть знекровився фінансово.
Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування…
Петро Яцик:
Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся. І час показав. Через рік я сам заробив п’ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували… Отака історія з продовженням вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п’яти тисяч — це була одна з найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не буде. Я викупився з «колгоспу».
Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюся юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про добро інституції, а про себе. Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб більшість помилялася, а я один був такий розумний…» Все може бути. Звичайно, не за помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе…
– Нині, коли мені хай навіть сто душ говорять: «Те, що ти чиниш, неправильно», я скажу: «Доведіть, аргументуйте. Не бризкайте емоціями, не давіть мене морально й не звинувачуйте, що я непоступливий, а спокійно переконайте фактами, докажіть, що я помиляюся, і тоді я погоджуся з вами. Але якщо я впевнений у своєму рішенні, а в дискусії чую проти нього тільки бездумне словоливство, не відступлюся. Я в такому разі кажу: «Люди добрі, робіть ви по-своєму, а я зроблю по-своєму — вас так Бог навчив, а мене так. Побачимо, чиє вийде краще…»
Звичайно, бувало, що я помилявся. І все ж — менше, ніж інші. А в своїх помилках ніколи не звинувачував когось чи якісь обставини. Знаю, що цілковито залежу од себе і за свої помилки мені ж і доведеться розплачуватися.
Та й часу не вистачає всіх вислуховувати, з усіма сперечатися й вилущувати зміст із ними сказаного. Адже нерідко буває, що говорять одне й те ж, але інтерпретація того різна. Одні, приміром, наполягають: ця
склянка наполовину повна, інші не погоджуються — ні, вона напівпорожня. Чи ж маю я необхідність сушити собі голову, хто з них має рацію? І чи зміниться щось од того в склянці?..
Найкраще, коли про тебе свідчать не слова, а самі справи. Не випадково ж англійці люблять повторювати: «Говорення небагато коштує». В культурі західного світу діло цінується вище за слово. Я з цим згоден. А хто ні — то його особиста справа, і на те, як мовиться, нема ради…
Вдивляючись у це життя, повсюдно виразно бачиш у ньому раціонально виважену позицію Петра Яцика, його вміння постійно прогнозувати розвиток подій. Він володіє хистом осмислити явище і в масштабах глобальних, і в деталях, виявляючи найважливіші для справи компоненти, які, власне, і можуть визначити успіх реалізації ідеї, що має стратегічно важливе значення не тільки для самого підприємця, а й для буття багатьох інших людей чи навіть для підвищення важливості соціально- економічного статусу всієї української діаспори.
Ось іще один тому промовистий приклад. Газета «Новий шлях» узялася активно аналізувати питання господарської активності україйців у Канаді. Звичайно ж, у першу чергу редакція запропонувала висловитися на сторінках газети беззаперечному в цьому розумінні авторитетові — Петрові Яцику. І він з властивою йому концептуальною послідовністю препарував суть проблеми на всі найголовніші складові.
Перша — загальнішого плану, в якій підкреслюється важливість створення підприємств і зосередження їх в українських руках, що мало б великий вплив не тільки на матеріальне становище, а й на всі грані духовного й культурного життя діаспори:
«У моєму розумінні відношення духовних цінностей до матеріальних таке, що я завжди бачив суспільство як якусь конкретну конструкцію. Можна розмалювати нутро тієї конструкції найкращими митцями світу, що, очевидно, буде доказом високого культурного рівня власника будинку, як і митця, що розмалював його. Та коли під тими гарно розмальованими стінами немає сильної матеріальної підстави, фундаментів з блоків, цегли, вбу-
дованих солідно в землю, то високомистецькі картини потріскаються, скоро знівечаться не раз, ще заки митець устигне їх як слід виконати.
Ми бачимо, як часто такі гарні схеми нашого політичного, наукового, мистецького, навіть релігійного життя, взагалі цілої духовної творчості, не дописують тому, що нам бракує матеріальної сили; важливим складником якої є гроші
Не маючи відповідно великих і міцних виробничих одиниць у своїх руках і під своїм контролем, велике число з нас залишається звичайною, малооплачуваною робочою силою в чужих руках, незважаючи на наші фахові і професійні кваліфікації.
Тому я, знаючи всі ті факти з власного життя і життя свого оточення, знаючи можливості і навіть привілеї, які дає будівельна ділянка, раджу молодим людям спробувати свої сили у ній. Це дуже швидка дорога до того, щоб усамостійнитися…»
Друга, в якій відомий практик ставив конкретні питання набуття, а також утримання,— незважаючи на плин часу, який приносить у всі царини життя численні зміни й новації,— високого професіоналізму, що без нього годі й сподіватися на якийсь успіхи. Без постійного самовдосконалення безглузді будь-якї претензії на здобуття успіху. То — неодмінна аксіома в підприємництві. Не прийнявши її за основу, нічого братися до справи.
Як це завжди характерно для Яцика, він послідовно висвітлює всі моменти обговорюваного питання — від суто емпіричних і аж до психологічних та етичних:
«Сьогодні кожна ділянка життя в свою чергу ділиться на багато вужчих спеціальностей. Завжди також треба передбачати зміни, які тепер приходять так скоро. Тому необхідно постійно себе дишколювати і досто-совуватися до змін, які зайшли, і до нових потреб. Скажімо, за 25 років творчого життя треба принаймні чотири рази основна перешколюватися.
Ясно, що основне знання ділянки є передумовою успіху. Чим більші знання, тим менша небезпека втрат і невдач. На мою думку, все-таки найкраще починати з праці на будові, щоб пізнати все від основ. Рік або два будуть кожному дуже корисні. А при праці, якщо мати відкриті вуха й очі, можна побачити дуже багато на
практиці, зокрема організацію і координацію праці. Комі ж уже хтось почне, мусить бути готовий в потребі переходити з однієї ділянки в іншу, в таку, що йому краще відповідає або в даному часі більше сплачувана. Всякі, але основні, а не побіжні, знання таких галузей, як архітектура, інженерія, право, книговедення, є дуже корисні.
Та найважливіше — це вміння керувати людьми, давати їм відповідну працю і координувати її. Це все так званий менеджмент. Воно виростає з природних здібностей, плюс практика і солідна праця, в першу чергу праця над собою.
При цьому всьому треба пам’ятати, що в господарському житті, а особливо в будівництві, величезну ролю відіграють кредити. Кредити, базовані на довірі А довіра здобувається тільки працею, чесністю, правдомовністю. Крутійство, несловність є запорукою неуспіху й кінцевої невдачі».
Яцик знав, що радив, бо за ним стоїть багатолітня практика, в якій кожен день — то може бути конкретний випадок, конкретне завдання, що вимагає нестандартного вирішення. Підсумовуючи уроки практики, він сфокусо-вує увагу на визначальних домінантах підприємництва у будівництві, зводячи до конкретних формул і рецептів питання професіоналізму.
Так, він згоден з тим, що теорія має надзвичайно важливе значення. Сам активно цікавиться нею, прагне щоразу не втратити нагоди, аби ознайомитися з її найновішими досягненнями. Однак дійшов твердого переконання, що сучасний світ усе ж надто абсолютизує її, надаючи майже самодостатнього значення, часом анітрохи не переймаючись тим, чи матиме вона хоча б якийсь стосунок до практики, чи хоч у чомусь їй допоможе.
Яцик, звичайно, цілковито позбавлений наївних ілюзій, що теорія може випродукувати універсальні відповіді на всі конкретні — часто зовсім не схожі між собою — випадки з практики. Адже реальне життя набагато складніше за науково найвиваженішу систему уявлень про нього. З повагою і цікавістю ставлячись до теорії, він далекий від намагань постійно шукати в ній суто прикладний посібник для себе. На його думку, теорія сьогодні часто невиправдано відривається від практики, шугає аж у поза-
хмарні висоти, геть гублячи з поля зору грішну землю. Тому за такої ситуації значення реальної практики просто важко переоцінити. Теорія дає знання закономірностей найзагальнішого плану, перспективні орієнтири. Практика ж — то мистецтво щоденно творчої (в ідеалі, звичайно) поведінки в справі, вміння охопити зором конкретне й загальне, урівноважити в своїй уяві всю ту конструкцію, про яку Яцик говорив, і малопомітний аксесуар, інтуїтивно відчути наближення небезпеки чи широких перспектив, які можуть відкриватися вже на найближчому етапі діяльності.
Я спиняюся на цьому так докладно, бо бачу, з якою легковажністю йдуть в Україні молоді люди в бізнес, почасти анітрохи не здаючи собі справи в тому, що від них вимагається для такої складної сфери діяльності і що їх там чекає, якщо вони не готові вчитися. У багатьох панують уявлення, що бізнес — це щось подібне до екскурсії чи полювання: одягся відповідно — і йди. Про якусь же підготовку до нього, про потребу фахового опанування багатьох найнесподіваніших речей і відповідний етичний кодекс, на жаль, зовсім не йдеться. Чим це обертається, може сказати майже кожен, хто зіткнувся в Україні з нашими підприємцями.
1981 року Яцикове підприємство зустріло своє чверть-століття.
З цього приводу в пресі наголошувалося, що своєму невпинному зростанню та успіхам воно завдячує трьом визначальним чинникам: цінам, якості і чесності. «Новий шлях» писав про основні критерії діяльності Петра Яцика: «розбудувати ефективно землю й спорудити естетично приємні будівлі, які давали б практичне й функціональне оточення». «Ці напрямні здобули для нього визнання І приятелів у промислі і суспільстві…» І далі подавався реєстр фірм міжнародного значення, які й на майбутнє хочуть мати справу з Петром Яциком.
Воднораз там підкреслювалося, що підприємство засвідчує наміри не відставати від життя, набираючи новий кваліфікований персонал, який, принісши з собою адміністративні знання й ентузіазм, творить тим надійний сплав з практичним досвідом засновника, а тому ці підприємства і на двадцять п’ятому році існування «є моло-
дими, повними свіжої і нової енергії та бажання виконати нові завдання».
Хтось може сказати, що йому пощастило опинитися в потрібний момент на потрібному місці. Наприпочатку п’ятдесятих років у Канаді розпочався період бурхливого розвитку. Молода країна вступала в еру індустріалізації. Будівництво стало однією з найнеобхідніших галузей господарювання.
Так, у цьому розумінні Яцикові справді пощастило. Але ж треба було зорієнтуватися, зазирнути в завтра й зрозуміти ті перспективи. Інші на його місці залишилися в руслі старого бізнесу й не переходили на новий. Він міг так само зоставатися з «Аркою». Тим паче, що справи в ній не налаштовували на песимістичний лад. Але відчув у собі поклик до значно масштабнішого розмаху діяльності, зорієнтувався, що скромна «Аккурат Білдерс Лтд.» може стати своєрідним стартовим майданчиком до нового й значно перспективнішого. Знайшов він і вельми ефективний спосіб боротьби з інфляцією. Завершивши спорудження будинків, не по- , спішає відразу ж збувати їх. Інколи, по виплаті кредитів, по двадцять-тридцять років вони лишаються власністю компанії. На ринку відбувається те, що й має відбуватися: ростуть і падають ціни на нерухомість, поволі втрачає колишню купівельну спроможність долар (зрештою, інфляція трива в усьому світі, щоправда, не такими скаженими темпами, як нині в Україні), а здані в оренду будинки стоять надійною гарантією завтрашнього Петра Яцика. Інфляція працює не проти, а на нього.
Той спосіб боротьби Петра Яцика з інфляцією, його вміння перетворити її зі свого ворога на спільника дозволяє сказати, що він орієнтується в стихії свого бізнесу, мов риба у воді.
То — справді його органічна стихія.
Кожен із будинків, що їх споруджують його фірми, народжується, витворюється в його уяві, вони шикуються довгими рядами, і йому виразно бачиться весь довколишній ландшафт. А потім він шукає той ландшафт у реальності, терпляче пояснює архітекторам, якими мають бути будинки, задає тему для варіацій. Звичайно ж, усе
це супроводжують скрупульозні розрахунки, де беруться до уваги й вигідність того місця, на якому виростуть споруди, і ціна матеріалів, і платня робітникам, і, зрештою, багато інших об’єктивних та суб’єктивних факторів, оскільки бізнес у капітальному та житловому будівництві, де така сильна конкуренція і нерідко можуть збанкрутувати найблагополучніші фірми,— справа, що вимагає і зухвалості, й інтуїції, і розрахунку. Одне слово, всього того, чого вимагає і будь-яка мистецька творчість. Тому з такою категоричністю і відстоює він тезу про бізнес саме як творчість. І з ним важко не погодитися.
Сказати про те, що бізнесмен повинен бути й добрим психологом,— це майже нічого не сказати. Адже щоденно має справу з людьми; змушений одразу визначати, кому можна вірити, чого від кого чекати, хто на що здатний. У нього немає часу на години повільного психологічного аналізу — все треба вирішувати зі швидкістю комп’ютера, на рівні інтуїтивних осяянь. Інтуїція ж, як відомо, продиктована розумом, досвідом і знаннями; вона йде попереду них.
Окрім знання людської природи, потрібна, без перебільшення можна твердити, блискавична реакція, яка дозволяє оперативно реагувати на всі зміни кон’юнктури ринку, а також постійно тримати в полі зору справи партнерів (збанкрутують вони — збанкрутуєш і ти), а про конкурентів — то вже й нічого казати. Бажано мати уявлення про їхні справи не менш докладне, аніж про свої.
Ми захоплюємося психологією і теорією шахової творчості,— психологи й теоретики написали томи про неймовірну інтуїцію видатних майстрів, красу й оригінальність їхніх композицій,— але чомусь ніяк не можемо уявити всього того в світі бізнесу. Можливо, тому, що він видається нашій аж надто цнотливій уяві безнадійною прозою, де владарюють хиже діляцтво та ниці інстинкти (так виховали нас, учорашніх гомо совєтікусів).
Легко напрошуються й аналогії між бізнесовими операціями Петра Яцика і писанням картини чи книги, народженням скульптури. І там;і там зернина задуму, еволюція його, звіряння «алгеброю гармонії», тобто ретельний попередній аналіз, убезпечення від несподіванок, ризик творчої поразки. Тільки в митця вона може бути не-афішованою (інколи про неї ніхто, крім нього, не знати-
ме), а в бізнесмена відразу ж оприлюдниться, негативно вплинувши на його реноме. Як і митцеві, йому сьогодні не зарахують учорашній успіх, не дозволять жити минулими здобутками. Він щоденно мусить брати «планку», встановлену на певній, бажано щораз вищій, висоті.
Він — рідкісний співрозмовник. Навіть коли говорить про речі серйозні, складні чи й нудні,як на мене, далекого від бізнесу гуманітарія, фонтанує дотепами, афоризмами, переходить на притчі. Яцик просто не вміє бути одноманітним і геть розвіює уявлення про ділову людину як про щось подібне до ходячого комп’ютера. Так, він може при-нагідно сипонути цифрами, але за ними відразу ж постануть ті будинки, що їх він вибудував, люди, які працюють у його фірмах, а потім непомітно підведе до думки, що ті цифри — вимір інтелектуальної і фізичної енергії, популярно розшифрує їх.
Я завжди боявся цифр, завжди почувався відстороненим і відчуженим од їхнього загадково- холодного світу. Вони були для мене такою ж абстракцією, як, скажімо, антисвіт чи подих неандертальця у глибині століть. А тут раптом цифри задихали майже інтимним теплом, перетворилися на матеріально зримі образи.
Звичайно ж, мені цікаво було глянути його очима на тих, хто займається бізнесом, почути його коментарі. Ось два повчальних випадки.
Один його знайомець має добрі гроші, але сподівається заробити ще більші. Для цього в нього, здається, є все: невситима жадоба для досягнення мети, вулканічна енергія, невпинна послідовність зусиль…
Але мета втікає, мов обрій: чоловік начебто наближається до нього, а обрій віддаляється.
Яцикового знайомця губить його фантастична скупість.
Узявшися за скуповування нерухомості, він ганяється за всяким непотребом. Йому неймовірно шкода викласти серйозну суму за добрий будинок — і він вишукує найдешевші. Це, як правило, безнадійно старезні споруди, які стоять хтозна-де. Отож купить таке житло. Починає шукати туди квартирантів. В одному випадку вони не знаходяться, бо мало охочих жити далеко від місць роботи. А часто буває таке: знаходить якихось підозрілих суб’єктів із учорашніх емігрантів, а вони, перепившися до руч-
ки, зчинять бійку, а заодно й погром у помешканні. Коли він приїздить туди, щоб з’ясувати, чому давно не платять за житло, бачить, що будинок нагадує зруйнований римлянами Карфаген. А квартиронаймачів і слід пропав. Шукай вітра в полі. Інші ж його будинки так і стоять роками не заселені, і сумний дух пустки та тліну впевнено довершує свою руйнівну роботу. Ніщо з купленого чоловіком — усупереч його бажанню — не зростає в ціні, ніщо не дає прибутку. Отак і крутиться він, як білка в колесі; комбінує, комбінує, а в нього нічого путнього не виком-біновується.
Загалом позитивна риса — ощадливість — у нього перейшла в карикатуру на себе. Скнарість не дозволяє йому реально бачити стан справ, щоб приймати справді раціональні рішення. Чоловік і далі жадібно скуповує всякий непотріб, мовби вішає собі камені на шию.
Коментуючи його наполеонівські плани, Яцик сказав:
— Усе те дуже нагадує марення відрубаної голови!
Точніше схарактеризувати ту ситуацію важко.
Інший (не українець, щоправда) має цілу мережу дрібних ресторанчиків. Прагне нажитися за рахунок низь-кооплачуваних робітників зі Східної Європи. А оскільки з-поміж населення Канади чомусь не видно охочих працювати в нього за символічну плату, то шукає офіціантів, менеджерів і касирів серед тих, хто приїхав сюди погостити, а тепер правдами й неправдами намагається тут лишитися. Ці люди, як правило, не мають офіційного дозволу ставати на роботу. Отож вони згодні працювати підпільно за мінімальну винагороду і охоче приймають пропозиції власника ресторанчиків. З того, як правило, виходять дві речі. Перша: так ретельно приховувана обставина присутності нелегальних робітників рано чи пізно виходить на поверхню, таємне робиться явним, і на роботодавця сиплються штрафні санкції (досить серйозні!). Друга: дешеві робітники здебільшого не мають ні належної кваліфікації, ні відповідно високого для Канади вишколу, що панує тут у всіх сферах обслуги.
Я в цьому відразу ж переконався, коли ми з Яциком зайшли до такого ресторану перекусити. Сіли не в приміщенні, а біля входу знадвору, за столиками, відгородженими від хідника невисоким бар’єрчиком. До нас одразу ж підійшла офіціантка й популярно пояснила: це
місце коштує дорожче, тому ми повинні доплатити. А щоб було зрозуміліше й ми не забули цього зробити, наполегливо повторила те кілька разів.
Я розгублено глянув на Яцика, оскільки вперше зіткнувся в Канаді з таким нав’язливим і нетактовним сервісом. Він спокійно вершив трапезу, анітрохи не збентежившись од несподіванки. «Не дивуйтеся,— сказав, — це вам не англійський, китайський чи грецький ресторан, тут усе може бути»,— й усміхнувся з сумною іронією.
Потім до нас підійшов, очевидно, адміністратор, який з погано прихованим роздратуванням знову говорив про те ж. Я відразу ж відчув себе ніби не в Торонто, а в Києві чи в Черкасах, де в цій сфері на кожному кроці виникають конфлікти такого характеру.
— Я навмисне привів вас сюди, щоб ви зрозуміли ціну дешевої робочої сили. Дешевої і некваліфікованої,— сказав з іронічним усміхом Яцик, коли ми скінчили їсти.
Я подумав: дешева ціна, дешева зарплата — дешева якість роботи, дрібномасштабний бізнес, який, певно, ніколи не завоює вдячного клієнта.
Вдячний клієнт іде туди, де його зустрічають мов рідного.
І мені ще раз згадалися Яцикові характеристики «своєрідностей» ось такого бізнесу. На жаль, і в цьому випадку він мав рацію.
— У бізнесі важливе все,— сказав Яцик.— І в бізнесі все треба робити з думкою та аналізом. А тут якраз цього й немає. Тому й не росте цей чоловік. Якийсь рівень — дуже невисокий — має, а перспективи масштабнішої в нього не спостерігається.
Я бачив власника ресторану. Молодий, енергійний чоловік. Здавалося, такому посильно дуже багато. Ще має час опанувати науку бізнесу.
Сказав про це Яцикові.
— Теоретично воно так,— відповів він.— А практично — самі бачите… Якби він розумів значення для бізнесу так званих дрібниць. Хоча, зрештою, дрібниць тут не буває. На успіх працює все в комплексі. Успіх сам по собі не прийде. Його треба створювати самому.
Вслухаючись у те, як Петро Яцик характерним рівним глибоким голосом викладає свої думки, раптом роблю не-
сподіване відкриття: він легко поєднує в собі два типи мислення. Перший — суто прагматичний — виявляє себе в гострій аналітичності. Він одразу схоплює серцевину проблеми і зовсім не відволікається на неістотні подробиці, в яких можна надовго загрузнути чи й заблукати. Другий — суто художній чи творчий — виражений у вмінні несподівано перевести розмову на орбіту алегорії й притчі, образних зіставлень і яскравих метафор. Тоді здається, що він мало чим нагадує того першого Яцика, який щойно ставив чіткі діагнози хворобам економіки в Україні, оперуючи сухими формулами, мов хірург скальпелем. Таким же був, коли аналізував «біжучий момент» свого бізнесу, тасуючи цифри, мов карти.
Другий Яцик нараз одмовляється від цифр і наукових формул, а бере на озброєння художню епіку, різко змінюючи лексичний арсенал.
— Пане Яцику, що ж, врешті, треба для того, аби Україна вийшла із затяжної смуги всіх своїх негараздів?
— Наполеон казав: «Щоб виграти війну, треба мати три речі: гроші, гроші і ще раз гроші!» Бог милував нас од війни, але Наполеонове спостереження — абсолютно універсальне за всіх обставин і для будь-якої держави.
Він задумується. Очевидно, щось пригадує. Очі йому вже не усміхаються, погляд стає рішучим, мов крок солдата.
Так проступає ще одна грань його характеру.
Петро Яцик:
Під час своїх поїздок в Україну я майже не зустрічав справді практичних людей. Хоча практичні пропозиції були. Але мені не дуже вірилося в тих, хто їх висловлював. Скажімо, один із близьких Кравчукових дорадників повідомив мені: хоче організувати школу, в якій навчатиме людей мистецтва бізнесу. Припрошує вкласти в Україну капітал. Ще й дивується: чому я цього не зробив раніше? А я відповідаю: «Не роблю цього тому, що ще не зустрічав українця, який би не хотів учити інших робити те, чого сам не вміє».
В Україні нині чомусь дуже люблять красиво говорити, напускати рожевого туману. Послухати, звичайно, приємно. Але ж від слів — навіть найкращих — пшениця не родить.
Скаржиться мені один із земляків: «Петре, я працюю набагато більше за тебе, а маю набагато менше!» Відповідаю йому: «Отже, я працюю з головою, а то — велика різниця».
Ще приклад. Зайшов я в Києві до Міністерства охорони здоров’я й побачив там у приймальні суперсучасні комп’ютери, які, звичайно ж, не функціонують. І нікого не турбує, що для такої техніки тут немає відповідних приміщень з постійною температурою, немає програм, нікому її ремонтувати…
Що тут скажеш?
А й справді: чи не нагадуємо ми в своїх «трудах і днях» Сізіфа. Його не звинуватиш у лінощах. Але від того — не легше.
— Як ви гадаєте, перейде Гонконг під юрисдикцію Китаю?
Його запитання несподіване і зовсім далеке від теми нашої розмови.
— Перепрошую, пане Яцику, але мене сьогодні більше цікавить тактика і стратегія вашого бізнесу…
— Але ж на них може вплинути Гонконг!
— Не розумію, який стосунок може мати тут Гонконг?!
— Навіть Гонконг,— з його інтонації я зрозумів, що йдеться про щось самоочевидне, але все ще не можу збагнути зв’язку між сказаним попереду і можливою зміною геополітичної ситуації в далекому звідси регіоні.
Виявляється, зв’язок той — на поверхні. Якщо Гонконг поміняє свій статус, це викличе інтенсивну еміграцію з нього. Куди їхатимуть його громадяни? Звичайно ж, переважна більшість — до Канади. В неї величезна і не густозаселена територія (тільки 27 мільйонів на таку площу!). Отже, збільшення кількості населення продиктує необхідність спорудження нового житла. Це на всяк випадок треба передбачити й бути готовим. Якщо така обставина заскочить бізнесмена зненацька, то поганий з нього бізнесмен, бо не вміє прогнозувати й плететься в хвості подій.
До речі, таку обставину має враховувати не тільки той, хто працює в будівництві, а й виробники одягу, продуктів харчування, оскільки не лише дахом над го-
ловою живе людина. Але найпильиішим повинен бути все-таки будівельник. Перевиробництво одягу чи продуктів харчування менш збиткове, ніж житла. Коли в кра’ші немає збуту, їх, врешті, можна імпортувати. Будинки ж не імпортуєш. Цей бізнес не може переміщатися у просторі, його динаміка — тільки в точності розрахунку й далекоглядності прогнозу. І знову на думку приходить аналогія з шаховою партією.
Коли Яцик став їздити в Україну, його, як чоловіка в діаспорі авторитетного, популярного та, зрештою, і без усього того прости примітного (рослий, стрункий, з гордо посадженою на плечах сивою головою — такого відразу ж вирізниш поглядом з людського натовпу), почали атакувати наші кореспонденти. Найчастіше повторювали запитання на зразок: як можна розбагатіти? що потрібне для того, аби стати бізнесменом? чи скоро буде Україна однією з найрозвинутіших держав світу?
Багато хто чекав од нього універсальних рецептів, з допомогою яких усе має відбутися, мов за помахом чарівної палички,— вмить і без жодних зусиль.
У відповідь на особливо наївні запитання він рекомендував, іронічно примружуючи молоді очі: «Найкоротший шлях здобути гроші? Пограбуйте банк, то одразу матимете їх. Якщо дурощів вистачить…» «Нічого йти в бізнесмени, якщо маєте в душі тільки мрію про багатство,— і вже зовсім серйозно додавав: — Потрібні ще совість, знання і порядність. Хочеш бути бізнесменом, то ставай добрим бізнесменом!»
Дехто був розчарований: ніяких ефективних порад, усе те, мовляв, і самі знаємо, хотілося б чогось такого, щоб багатство прийшло саме по собі, без жодних зусиль, а тут — такі неодмінні передумови й умови…
Мільйонери, як відомо, бувають різні. Щоб почути вигадливо-авантюристичний спосіб здобути гроші, таким людям треба шукати не мільйонера-трудягу на зразок Петра Яцика, а мільйонера-авантюриста. Нещодавно я прочитав про одного такого в Америці. Якийсь кмітливий і не дуже перебірливий у засобах чолов’яга подав у газеті оголошення такого характеру: «Тільки за один долар напишу кожному, як найпростіше стати мільйонером». Пропонував кожному, кого те цікавить, переслати на
його адресу по долару. На заклик спритника відгукнулося стільки людей, що згодом відповідь їм через газету давав уже новоспечений мільйонер: мовляв, не маю фізичної змоги листовно подякувати кожному за те, що зробили мене мільйонером; бачте, як це просто, шукайте й ви такий спосіб; знайдете — і мільйон у вас в кишені. Урок одержали цілком наочний.
Очевидно, чогось аналогічного чекали деякі наші інтерв’юєри й від Яцика. А оскільки не відали про те, в який спосіб він здобув свої мільйони, то й не підозрювали, що звертаються зовсім не за адресою. Він міг порадити їм лише зі свого досвіду, що, звичайно ж, аж ніяк не свідчить про вбогість його фантазії. Яцик радить чесні способи заробити гроші. Шулерства не визнає. Чесно заробив — спокійно спатимеш. Ніхто на тебе не показуватиме пальцем: який пройдисвіт…
Не випадково повсякчас Яцик наголошує на етиці. Нам, вихованим на концепції бізнесу як всуціль безжальної, антилюдяної експлуатації робітників, до цього ще треба звикати, необхідно багато дізнатися, аби ідеологічний туман у наших очах розвіявся і ми бачили все без будь-яких аберацій. Тобто таким, яким воно є. Як оповідає про те Яцик, посилаючись на власний приклад.
У нього є один рецепт: якщо ви трудитеся чесно, розумно й наполегливо, час стає вашим спільником, він починає працювати на вас. Треба лиш бути справді терплячим і не намагатися підганяти події. Все має свою логіку і свій розвиток. —
Петро Яцик:
Отже, минули роки після приїзду до Канади, доки я зважився на цей бізнес, почавши з будівництва житла. Будинки для проживання коштували тоді в межах 10—20 тисяч доларів. Таких грошей у мене, звичайно ж, не було. Я скористався коштами прийнятої в той час державної програми фінансування житлового будівництва. Витратив на перший дім десять тисяч, а продав його за одинадцять. Того ж літа спорудив ще чотири і загалом заробив п’ять тисяч. Наступного року продав десять будинків. Моє підприємство непомітно розросталося, я міг набирати більше робітників. Сьогодні в моїй канцелярії дев’ять спеціалістів (керівництво), решту людей
наймаємо згідно з потребами будівництва (їхня кількість у різні часи коливалася від двохсот до восьмисот). Я ніколи не знав проблеми робочої сили — працювати в мене бажають багато. Більше, аніж я можу дати роботи. 1 це про щось свідчить.
Для пошуків робочої сили в Канаді створена така система. Ми складаємо план будівництва, затверджуємо його, одержуємо дозвіл на ведення робіт, а потім даємо повідомлення в кредитові часописи: маємо ось стільки дозволів на будівництво. На це повідомлення зголошуються всі, хто хоче працювати на моєму підприємстві.
Як і три з половиною десятки років тому, коли я тільки розпочинав, головним моїм «будівельним майданчиком» лишається західна частина Торонто. Головним, але не єдиним, бо нині вже маю свою компанію і землю під забудову в інших північноамериканських містах.
— А подих конкурентів відчуваєте?
— Звичайно.
— Які почуття вони у вас викликають?
— Ніяких особливих. Конкуренти як конкуренти.
— Чи не побоюєтеся їх?
— Не побоююсь, бо знаю своє діло і вмію його робити. Мені навіть приємно, що вони сильні. Поборювання сильних конкурентів дає мені відчуття своєї сили. Тому я го- товно приймаю чий завгодно виклик — китайців, японців, корейців, італійців, німців, англійців (усі вони працюють у будівництві, і всі сильніші в бізнесі за українців). Суперничати з ними набагато цікавіше, аніж із нашим українським братом…
При цих словах на обличчі йому спалахує зухвала усмішка. Подібну до неї мені доводилося бачити у видатних спортсменів, які раділи від передчуття азарту справжньої боротьби.
Ще 1977 року він давав інтерв’ю газеті «Новий шлях». У відповідь на традиційне запитання про плани на май-бутнє сказав так: «Для мене будівництво є не тільки засобом заробити гроші чи, як кажуть, доробитися і втекти до легшого життя. Ні, я хочу в цій ділянці чогось тривалого добитися, створити щось, що служило б цілому суспільству. Людина живе для творчости і тільки
в тому, що вона створила, її вартість. Я збудував підприємство з нічого. Очевидно, що мої прибутки тепер значно більші, як на початках. Та це мене не задовольняє. Я хочу чогось більшого, хочу рости. У своєму плануванні я розраховую ще на десять-п’ятнадцять років творчого життя. А за такий час можна зробити ще дуже багато, для себе і для людей. Коли Бог дозволить, я збудую для Канади значно більше, як збудував дотепер. Як українець, я нічого не вимагаю для себе від нашої громади. Одиниця мусить служити громаді і давати їй. Мене глибоко вразило мотто покійного президента Дж. Ф. Кеннеді: не питай, що народ дасть тобі, а що ти даси народові,— і я прийняв його за напрямну свого життя».
Відтоді минуло понад півтора десятиліття. До Петра Яцика прийшли нові успіхи й нові плани. Але він, як і раніше, вірний своїм життєвим настановам. Час потвердив їхню реалістичну основу, його мистецтво виразно бачити перспективу й уміння просуватися до мети раціонально виваженими маршрутами. Чи й варто нагадувати, що воно дається не багатьом?
Це — справді унікальний людський талант.