КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ
Поміж тим днем, коли полишав назавжди домівку, і тим, коли прибув на канадську землю, було п’ять років життя в умовах частих переїздів, у шуканні орієнтирів майбутнього, у спробах хоч трохи — наскільки це в його силах — підготуватися до нього.
«Маючи дещо практики, що значить партизанка у відношенні до регулярної армії з танками, літаками, вишколом і організацією позицій, я зрозумів, що у І відношенні сили, яку ми мали у 1944 році, можна було лише умерти, але нічого не вибороти. Не знав я тоді, що можна сподіватися поза границями України, та у своїй голові я вірив в одне: як збережу себе живим, то вже матиму змогу щось зробити для справи, за яку можна лише вмерти на рідних землях. Маючи тоді 23 роки, я вирішив піти за кордон…»
(З автобіографії Петра Яцика)
Згадує, як виразно відчував брак знань, спілкуючись під час роботи у молочарському господарстві в Бережанах з людьми, які мали вищу освіту. Тому є своя логіка в тому, що він одразу ж знайшов дорогу до Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) на околиці Регенсбурга.
До речі, в цього навчального закладу цікава історія. Ще 1922 року поміж мурами середньовічного замку чеського короля Їжиго несподівано завирувало життя. Там з’явилися колишні професори вищих шкіл Росії, високі службовці уряду УНР та вояки української армії. Вони й заснували навчальний заклад, названий Українською Господарською академією, проти якої відразу ж усіма можливими засобами повела війну Москва, що добре розуміла: УГА — не тільки науковий заклад, а й цитадель національного духу.
Проіснувавши тринадцять літ, УГА під натиском Москви й Польщі зліквідувалася. Але ще 1932-го зусиллями професури академії було заздалегідь засновано УТГІ, що став спадкоємцем УГА. По закінченні другої світової війни інститут переїздить до Німеччини, де за дозволом американської військової адміністрації в Регенсбурзі відкриває кілька факультетів для стаціонарного навчання української молоді.
Яцик записався до УТГІ в ролі надзвичайного студента (він ще не мав середньої освіти) економічного відділу. Спеціально для таких слухачів при інституті було створено матуральні курси, і по двох роках навчання вони склали екзамени за середню школу.
«Учись, синку, абись не робив»,— часто чув він у дитинстві слова сільських батьків своїм дітям. І до сьогодні носить ту фразу, мов цвях, у пам’яті, не перестаючи дивуватися безглуздому змістові такого імперативу. Вчись не для того, щоб набути знань, які стануть у пригоді в твоїй роботі і в твоєму житті, а саме: вчись, щоб не працювати чи не працювати тяжко, як твої батьки. Стань, наприклад, якимсь чиновником, що перекладає папери з
місця на місце, анітрохи не переймаючись їхнім змістом і не намагаючись хоч щось у них зрозуміти. Зрештою, до цієї симптоматичної фрази нам згодом доведеться повертатися ще не раз, бо до неї в своїх роздумах знову й знову повертається Петро Яцик, коли починає говорити про речі не вельми приємні у нашій національній ментальності.
Він навчався не за тим принципом. Він навчався справді жадібно, як це може робити тільки та людина, котра глибоко усвідомила, що вона дуже відстала в цьому від своїх ровесників, яким пощастило своєчасно мати можливості для освіти. Здобуваючи середню освіту, він водночас ходив на лекції з економіки, яку продовжував студіювати, склавши матуральні екзамени. А потім вписався до школи мов, одразу ж узявшись за вивчення німецької, іспанської та англійської. Німецьку, бо вона була потрібна тут, у Німеччині. Іспанську, бо передбачав можливість свого виїзду до Аргентини. Англійську, бо в недалекому майбутньому міг опинитися в Америці чи в Канаді.
Тоді ж його викладачі відзначали: з усіх, хто прийшов до УТГІ без завершеної середньої освіти, тільки один Яцик по якомусь часі вже дорівнював знаннями тим студентам, які нормально студіювали в інституті чотири роки.
Там же з Яциком відбулася важлива для його світогляду пригода, яка так разюче вплинула і на його мислення, і на його сприйняття дійсності. То було щось подібне до раптового прозріння.
Датується воно 1946 роком.
Петро Яцик (з інтерв’ю авторові книги): Це була перша моя зустріч із реальним Заходом. Це був урок: не стверджуй чогось, якщо того не можеш довести.
А починалося те лекціями з економіки в інституті. Професор Шрамченко нам сказав, що німці вирощують більше пшениці на їхніх пісках, аніж українці на своїх благословенних чорноземах. Ми, такі полум’яні українські патріоти, гаряче обурилися, бо вважали, що годуємо пів-Європи. Дружно накинулися на професора. А він: «Хлопці, не хвилюйтеся даремно. Я ще матиму у вас лекцію через два тижні. Ви підготуйтеся і доведіть мені, що все справді саме так, як ви стверджуєте. І я підготуюся також…»
Через два тижні він аргументовано довів нам те, що сказав, а ми не мали чим йому заперечити. Отак розвіявся той величний міф. Отак і почався суворий перегляд наших захоплених самооцінок.
Я довго думав над тим, бо вмію критично підходити до життя. Не раз згадувалося, як узимку, довгими вечорами, сходилися до котроїсь хати наші господарі і вели нескінченні розмови на різні теми. Я сидів межи старшими чи десь у кутку позаду, жадібно слухав і щоразу дивувався: які то мудрі люди! Вони знали, яка війна була в Італії чи в Греції, хтось згадував Імена Платона чи Арістотеля… А мені, малому, мріялося: от якби знати бодай трошки того, що знають вони…
Довелося жити мені в Німеччині у господаря-бауера, рільника. Він не знав і половини того, що знали і про що говорили наші сільські любомудри. Але він знав, як одержати на піску більше пшениці, аніж одержували українці на плодючому чорноземі. Отака повчальна деталь! / я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя — і знати її досконало. Тоді станеш справді кимсь помітним у ній.
Тут, на околиці Регенсбурга, юнак із натрудженими руками конспектував те, що відкрив для себе в сфері економіки: «Гроші — це лиш вимінний середник. Правдива й реальна вартість — то власна земля або якийсь на ній вироблений продукт. Ніхто нікому не дає грошей задарма, але коли маєте якусь справжню вартість, за неї можна одержати гроші…»
Здавалося, йому нарешті розвидняється в очах, бо він уже починав уявляти неповерхову суть речей.
Яцик уже напевне знав, що вийде зі стін інституту трохи іншою людиною, аніж він сюди зайшов.
Інколи душу охоплювала тривога за завтрашній день, поселялася невпевненість у ньому — прикрий супутник бездомних людей. Але він усіма силами відганяв їх од себе і знову кидався на бастіони науки. Він інтуїтивно відчував, що вийшов саме на ту життєву дорогу, яка приведе його до чогось справді важливого.
…Літак з Європи взяв курс на Північноамериканський континент. Поміж його пасажирів — Петро Яцик. Його майбутнє нарешті чітко визначилося: він житиме в Канаді. Прощавай, поруйнована війною Німеччино, прощавай, перекроєна новими кордонами Європо, і десь у самісінькій глибині її — Верхнє Синьовидне…
У літаку йому вперше стало в пригоді знання англійської мови. І — не тільки тому, що допомагав своїм землякам, які теж летіли до Канади, порозумітися з представником цієї країни, що їх супроводжував.
Англійська мова допомогла йому внести важливу корекцію в свою долю на тій землі.
Він запитав відповідального за розселення емігрантів канадського представника: чи можна не їхати до далекого Едмонтону (туди для допомоги фермерам направляли емігрантів); адже стоїть зима, ніяких польових робіт там поки що немає.
Хоч канадець і був приємно здивований Яциковим знанням англійської, все ж трохи насторожився: цей молодий емігрант ще не встиг поселитися в його країні, а вже прагне змінити передбачений для таких, як він, регламент умов поселення.
Але Яцик спокійно йому пояснював: він одразу ж знайде собі роботу в Монреалі, куди вони прилітають. Там у нього є добрий знайомий, який при потребі в цьому допоможе. Підкреслив, що не збирається одержувати допомогу для безробітних і жити з неї, бо іде в цю країну не для того, аби бути в ній паразитом.
Відповідальний представник йому повірив. Здається, для годиться пострахав Яцика, що потім наведе про нього довідки, чи справді він одразу ж став до роботи, і дозволив не їхати в холодний Едмонтон.
Вже в аеропорту канадець на всяк випадок зателефонував на вказану Яциком адресу й перепитав, чи там справді проживає названий чоловік. Господиня відповіла: так. І він, мовляв, чекає свого знайомця, котрий має днями прилетіти з Німеччини, а вона згодна взяти того в квартиранти.
Представник не приховував свого задоволення: все сказане Яциком точно збігалося.
А Яцик уперше переконався: в цій країні легко порозумітися, якщо чесно і щиро кажеш про свої наміри і маєш розумні аргументи.
Інші емігранти, які через лінощі не змогли бодай трохи вивчити англійську, в нових умовах навіть не могли ні обстояти свої інтереси, ні бодай проафішувати свої наміри. Тут вони були майже німі. Ніякого вибору їм ніхто не пропонував, а самі вони його не знайшли. Хотіли чи не хотіли того, а довелося їм ще мандрувати з Монреаля до Едмонтона.
А Яцик, який мав за плечима двадцять сім літ, надію і рішучість у душі й сім доларів у кишені, взяв таксі й поїхав за вивченою напам’ять адресою, де він мав поселитися.
Два долари — плата за таксі. П’ять одразу ж віддав господарці за квартиру. Тепер у кишенях порожньо, але в нього є руки і голова на плечах. Отже, не пропаде.
Робота в ресторані? Годиться. Небагато платять? Нічого, доки руки робитимуть, очі видивлятимуться щось краще. А голова думатиме, шукатиме варіанти, обраховуватиме, водночас уганяючи в пам’ять французькі слова (французька в Монреалі, що належить до провінції Квебек, набагато поширеніша за англійську).
Отже, двадцять один долар на тиждень у ресторані на вулиці Святої Катерини й вечірня школа французької мови. За кілька днів уже мав у своєму арсеналі десяток фраз, з якими звертався до господині та її доньки, чим відразу створив про себе враження як про людину, котра вміє зважати на загальноприйняті норми співжиття й прагне в усьому підтягтися до інших, щоб не виглядати неповноцінною чи дивакуватою. Ніби й дрібниця, але в тій подробиці — ще одне свідчення загальножиттєвих настанов, постійної готовності долати будь-які перешкоди, щоб мати змогу активно впливати на перебіг подій, з ним пов’язаних.
Уже від перших своїх кроків на цій землі він переконувався: тут де люблять невдах. У цьому суспільстві всі націлені на життєвий успіх. Те йому подобалося й додавало честолюбних надій. Але спочатку повинен був знайти і своє місце, і свою справу в цій країні, яка ще не перестала бути йому чужою. Яцик ще не знав багатьох доконче необхідних для існування тут речей. Але хотів дізнатися, прагнув учитися, умів бачити й слухати. І це давало йому шанс.
Ще в Німеччині почавши виходити за межі досвіду людини, яка виросла в лоні суто селянської культури з усіма притаманними їй світоглядними особливостями, він уже був готовий до сприйняття й засвоєння інших знань і стосунків. І це на тому етапі було його відчутною перевагою перед деякими іншими вчорашніми селюками, котрі, опинившись в канадських містах, чи не хотіли, чи не могли переступити через той специфічний досвід, який тут дуже рідко міг їм стати у пригоді.
Рідконаселена людьми Канада розбудовувалася, вступала в період індустріалізації, їй потрібні були тисячі енергійних рук і кмітливих голів. Вона охоче приймала емігрантів. Щоправда, вони — за незначними винятками — були не особливо кваліфікованою робочою силою. Зате — дешевою. І — що теж важливо — згодні працювати на непрестижних роботах, бо не мали іншого вибору. Чи й треба казати про те, що ці чужоземці, які приїхали сюди без капіталу, прагнучи стати на ноги й маючи для цього тільки один засіб — роботу, здебільшого перетворювалися на справді старанних працівників. Здобувши більш-менш задовільно оплачувану роботу, дорожили нею. Одне слово, на противагу місцевим жителям, набагато сильніше трималися робочих місць і не хотіли ризикувати ними. Багато хто з них жив за тим обережним законом, який в Україні сформульований словами «краще синиця в руці, ніж журавель у небі».
Він, уже маючи ту синицю, хотів на додачу до неї і журавля.
…Стояв лютий 1949 року.
Зими лишалося вже небагато.
Весна уявлялася не тільки оживанням та невпинним оновленням краєвиду, а й добровісними змінами, які неодмінно з собою принесе.
Йому вірилося, що не помиляється у всіх своїх сподіваннях, бо покладався не так на щасливий випадок, як на себе. Повторював собі: «Матиму лише те, що зроблю і зароблю».
…Отже, мив у монреальському ресторані посуд і вже думав, як найшвидше звідси вибратися, знайшовши іншу роботу, бо вельми відчував те, що називається великим душевним дискомфортом.
Молоді дівчата приносили йому гори забруднених різними соусами й підливами тарілок і, здавалося, підсміювалися з нього. Він закипав гнівом на себе, що не знайшов чогось відповіднішого для чоловіка. Ковзав поглядом на інший бік підсобного приміщення ресторану й бачив старого, низенького, геть зморщеного японця, котрий теж мив посуд і, ввижалося Яцикові, також з неприхованими глузами дивився на нього, мовби хотів сказати: «Мені вже нікуди подітися, а ти, молодий, здоровий, чого нидієш тут? У тебе ж — стільки можливостей! Тільки вийди на вулицю — і відразу ж знайдеш щось вартісніше…»
Закінчував працю, виходив на вулицю, скрізь розпитував про роботу.
У відповідь на його запитання часто ставили запитання йому:
— Що ти вмієш?
— Все можу,— казав він і починав перераховувати, що міг би робити.
— Віримо, що все, але що ти вмієш робити добре? Вже тоді він виразно відчув різницю між тим світом, у якому народився й виріс, і нинішнім. Тут нікого не цікавило, що людина може робити. Цікавило лиш те, що саме уміє робити добре.
У справедливості тих вимог невдовзі переконався, потрапивши на різню. Працював поряд з немолодим євреєм, відокремлюючи м’ясо від кісток. Доки Яцик домучив один шмат, у сусіди було вже з десяток. На його роботу страшно було глянути. В сусіди ж кістки лежали мовби відполіровані. Хоч сядь та й плач.
Але наполегливий характер виручав його скрізь.
Наступного дня прийшов на роботу раніше. Наточив ножа так, що ним легко можна було б голитися. Непомітно придивлявся до сусіда, вивчав його економні й спокійні рухи. Вчився на ходу.
Той інколи здивовано позиркував на нього — Яцика раптово мовби підмінили. Він уже мало нагадував того безпорадного чоловіка, який працював тут ще вчора.
Ще раз переконався не тільки в тому, що не святі горшки ліплять. Виявляється, дуже часто наші здібності прямо пропорційно залежать од наших бажань і нашої наполегливості.
Звичайно ж, робота була марудна. З такої тяжко одержати якесь задоволення. Але якщо не маєш відповідної кваліфікації і не вкладеш у роботу душу, то нічого до пуття не зробиш, а отже — й не заробиш. А Яцикові тоді йшлося передовсім про це, і тільки про це. Без грошей тут, у чужому краю, він не міг би й кроку ступити.
Отже, приємна чи неприємна тобі така робота — то твоя суто особиста справа і ніхто тебе про неї не запитує. Мусиш полюбити цю роботу, бо поки що не маєш іншого виходу. А платою за ту вимушену любов стане трохи більша сума доларів.
… Згадуючи свої тодішні самонастанови й боріння духу, Петро Яцик обмежується лаконічним коментарем: «Я поклав собі за мету зловити біду за хвіст, доки молодий і міцний, а якщо ні, то постаріюся — і біда зловить мене. Тоді вже від неї не вирвуся. Треба вкластися в цей час».
Після того в Яцика була ще робота на залізниці, в молочарні. Збираючи цент до цента, вже мав певну суму й думав над тим, як почати своє підприємство.
Повільно піднімався з найнижчих низів канадського суспільства. Уже стояв трохи вище за бездомних пролетарів, які не мали нічого, крім рук і надій.
Людину характеризують навіть найдрібніші, здавалося б, абсолютно невиразні вчинки.
Нещодавно Яцик зустрівся з багатолітнім знайомим, і почали вдвох згадувати, як вони ставали на ноги в Канаді. Коли скінчився нарешті період, у якому особистий бюджет обох зяяв сумними проваллями, і в них почали трохи водитися гроші, вони по-різному повелися з ними.
— Я не міг жити без машини,— розповідав Яциків знайомець.— Канада — не Україна… Віддалі такі, що голова йде обертом. Та й престиж… Як мені, молодому, неодруженому, що пас очима кожну дівку, без машини бути?! Купив. З нею я став уже майже королем.
— Я теж відчував: дуже потрібна машина,— сказав і Яцик.— Але прикинув собі: машина швидко зношується ; і з кожним днем стає дешевшою, отже, це — не перспективне вкладення грошей, а навпаки… А я ще не настільки багатий, аби так чинити. Значно вигідніша річ — будинок:
і свій притулок нарешті буде, і вигода з нього. Я побачив,
що ціни на нерухомість у Канаді невпинно зростають. Вкладеш у неї гроші — завжди можеш повернути їх із серйозними процентами.
— Якби ж я тоді це розумів?! І якби не був рабом своїх примх! — з жалем і докором собі сказав Яциків знайомець.— Але в минулому вже нічого не виправиш. А наслідки… Наслідки такі, що ви — мільйонер, а я — нижче пересічного рівня.
Яцик, здавалося, задивився в далекі спогади й мовчав.
— Ви, певно, вже й тоді добре знали, чого хочете,— сказав співрозмовник.— Бо в таких людей, як ви, незважених вчинків не буває.
— Просто я хотів якнайраціональніше жити. Придивлявся до того, як живуть інші (і не тільки — українці, а й німці, італійці, англійці, євреї…), особливо ті, хто досяг високих статків. Бачив, що в них у всьому панує логіка вчинків, яка виказує раціональну систему життя. Бачив я й те, що чимало людей — і найчастіше з нашого брата — зовсім не дбають про своє завтра.
— Один із них — я.
— Так хочеться кожному негайно задовольняти свою примху. А зробити сьогодні так, щоб завтра чи післязавтра те дало ще один добрий результат — ось у чому секрет і розум.
Невесела то була тема для його співрозмовника. Він уже намагався закрити її. Махнув рукою, мовби щось відрубував від себе, і сказав, намагаючись надати своєму тонові безтурботного забарвлення:
— Не всім же бути Яциками! Ви, здається, натякали на скач?
— Зараз буде скач,— усміхнувся, бачачи його наївне хитрування перед самим собою, Яцик.
Вже ставши багатим чоловіком, не купався в розкошах.
Звик завжди задовольнятися тільки справді необхідним. І — ніяких надмірностей.
У цьому ж дусі виховував і дітей. Не наряджав їх, як ялинки на Різдво, не потурав забаганкам, не закидав з ніг до голови непотрібними речами. Звичайно, мали все, але — всього в міру.
З тих часів запам’ятався такий епізод.
Повернулася донька зі школи й здивовано запитує:
— Тату, а ми й справді багаті?!
— А це хто тобі казав?
— Діти говорять.
— Цікаві у вас розмови — не про науку, а хто зна про що!
— Та то так…— зніяковіла вона.— Прийшлося до слова…
— Так просто не прийдеться — була ж якась на те причина?
— Та була… Он багатьох батьки до школи на машинах возять і вбрання дороге їм купують…
— А вам заздрісне? Донька винувато мовчала.
— Правда ж?
— Вони кажуть: твій батько ще й не таке міг би тобі купити, бо він багатший за всіх батьків у класі…
Задумався Яцик. Завагався. Звичайно ж, він готовий і душу дітям віддати. Але добре знає, що сліпа батьківська доброта і сліпа любов — усупереч намірам — часто мають у собі руйнівну силу, бо здатні розбещувати дітей, розвивати в них паразитарні нахили. У цьому він переконувався, спостерігаючи за знайомими родинами, де видорослілі діти, вирости в надмірних розкошах, підносили батькам найнеймовірніші, на жаль, різко неприємні сюрпризи.
— Погодься зі мною, дитино,— лагідно сказав Яцик,— ти маєш усе, що тобі потрібно в цьому віці. А коли виникне потреба мати більше, ти все це одержиш. Не квапся в цьому і не будь заздрісною ні до кого. Добре?
— Добре,— роздумливо мовила донька.
Батьки і діти. Діти і батьки…
Струнка, із тонким вродливим обличчям і спокійним, розумним поглядом донька Надія докладно оповідає йому, як вона повелася під час ділових переговорів, які аргументи там висловила і які не висловила (Надія нині — його права рука в родинному підприємстві).
Яцик, здається, геть відсторонений і чи й слухає її. Можливо, думає про щось безнадійно далеке від бізнесу.
Надія помітно збентежується: батько, завжди такий уважний і до неї, і до їхнього підприємництва, сьогодні геть не схожий на себе. Щось сталося в нього? Чи невдоволений нею?
Бачачи, що ніяк не може вирвати його з того стану, розгублено каже:
— Ти не чув, що я тобі розповідала…
— Я чув. Але я думав.
— Про що?
На його обличчі раптово спалахує багатозначний усміх, але він говорить тим офіційним тоном, яким ведуться переговори між високими дипломатичними представниками держав:
— Я думав, що ти дуже схожа на мою доньку!
Ця невідповідність між інтонацією і змістом сказаного не відразу дозволяє їй збагнути суть його фрази. Донька все ще подивована незрозумілою батьковою поведінкою. Очевидно, їй у пам’яті знову спалахують його слова, вже відірвані від протокольно- офіційної інтонації. І нарешті вона радісно сміється й кидається йому на шию. В зумисно казенний тон він заховав таку високу похвалу.
Задоволений своєю витівкою, він дужою рукою пригортає доньку до себе, і його смагляве обличчя прояснюється спалахом ніжності, яка буває в нас тільки до найрідніших людей.
А потім вони п’ють каву й спокійно аналізують поточний момент діяльності свого підприємства. Коли Надії особливо сподобається якась його ідея, вона може сказати, наслідуючи тон недавньої його фрази:
— Ти придумав так добре, наче мій батько!
І не витримує довго зберігати серйозну міну, дзвінко сміється; він теж вибухає здоровим сміхом.
Той, хто цієї миті вперше потрапив би до його канцелярії, анітрохи не маючи уявлення про стан Яцикового бізнесу, відразу зрозумів би: тут справи йдуть добре, а між батьком і донькою панують рідкісні мир і злагода. Вони не втрачають здатності розуміти одне одного.
Якось Надія мені сказала:
— Колись я його не розуміла, була далека від нього. А тепер доросла до цього. І тому щаслива. Я весь час у нього вчуся. Добре мати такого батька.
І в її словах звучала неприхована гордість. Після того я почув од Яцика:
— Надя вже здатна й без мого підказування давати раду підприємству.
І з його тону я відчув гордість за доньку.
Він любить швидку їзду по Гайвею. І в цьому, мені здається, ще раз виразно помітна його напориста, завжди готова до ризику вдача.
Коли витискає з «Мерседеса» таку швидкість, що він раптом починає нагадувати літак, який бере розгін на злітній смузі, обличчя його спалахує вдоволеним усміхом. Так, це — ризик. Але без ризику він не може. Ризик потрібен Яцикові, аби щораз допевнюватися, що він у «формі», що його реакція і кмітливість, як і раніше, з ним, що роки не перетворили його на старезного дідугана, котрий напівдрімає за кермом.
— Оце машина, оце швидкість! — проказує, задоволений і молодоокий, готовий миттю зреагувати на будь-яку несподіванку, що їх завжди таїть дорога. А надто ж така, як ця, на якій реве і дзвенить залізний потік. Дорога, що символізує скажену гонку за успіхом. На ній так і здається: хто випередив, той виграв, хто відстав, той втратив…
Пригальмовує під своїм двором, що радує зір парадом квітів. Безшумно відчиняються ворота, й автомобіль тихо, мов човен по воді, впливає в затишок двору, який нагадує острів спокою посеред розбурханого моря швидкостей. Здається, потрапляєш у зовсім інший світ.
Яцик через гараж заходить у дім і, ставши на порозі, вигукує із зумисно театральним відтінком:
— Джінет!
З глибини дому йому назустріч, мов білий метелик, випурхує вродлива, тендітна жінка з усміхненими очима і тихим голосом. Від неї завжди віє спокоєм і затишком. Вона вміє у всьому побачити позитивний зміст.
Бувало, Яцик вранці скаже:
— Щось не виспався — не було сну цілу ніч…
— Нічого, добре спатимеш наступної ночі! А він, почувши те, розсміється голосно:
— В тебе все добре і нічого поганого!
І з його тону зрозуміло, що йому ця риса Джінет подобається. Він, очевидно, відчуває: лагідний спокій її душі переливається в атмосферу всього дому, надаючи їй відповідного забарвлення.
Є жінки, що самою своєю появою вносять довкола себе нервозність і суєтність, мовби наелектризовуючи і речі, і повітря до такої межі, що, здається, ось-ось спалахнуть грозові розряди.
Джінет — їхній цілковитий антипод. І, можливо, саме тому її тиха й спокійна натура так гармонійно поєднується з динамічною натурою Яцика.
Окремо спостерігаючи кожного з них, бачиш, які вони неймовірно різні, а коли загледиш їх разом, то дивуєшся рідкісному варіантові психологічної сумісності. Двоє разюче не схожих поміж себе людей створюють враження цільного організму.
Джінет — лікар. Місце її роботи — далеко в Торонто.
Вона встає трохи раніше за Яцика. Готує сніданок, швидко збирається — і її маленький автомобільчик випурхує з двору, швидко губиться в потоці машин.
Яцик, вставши, ще має час полити квіти, поклопотатися біля басейну. Він не просто залюбки віддається тій роботі — виконує її з якоюсь майже ритуальною врочистістю.
— Люблю все це…— лаконічно прокоментував мені. … За будинком я побачив велику собачу будку. Все чекав, що з неї вигляне голова великого пса.
— А собаки в мене немає,— сказав Яцик.— Усе збирався завести його. Ще відколи поселився тут. Але на собаку потрібен час. Та де його взяти?
Хтось із психологів писав, що особливо прагнуть мати собак люди, які почуваються катастрофічне самотніми.
Чи може почуватися самотнім Яцик?
У нього є доньки, є Джінет і, зрештою, є він сам у себе. Ні, ніякої помилки в останніх словах немає. В Яцикові мовби живуть дві особи. Одна з них перебуває в бурхливому темпі, і їй, здається, ніколи вгору глянути. Друга ж — набагато розважливіша за неї — прискіпливо спостерігає за життям першої, аналізує, чи раціонально та вчинила за такої чи такої ситуації, і непостійно робить висновки. І недремне око другої дуже допомагає першій. Не випадково ж він сам часто характеризує свої дії таким визначенням: «калькульований ризик».
«Життя — це боротьба»,— любить повторювати Яцик.
Він завжди готовий до неї. І в тій готовності — вже половина успіху. А другу складуть сила, воля і розум.